Сага про Форсайтів

Що іще робити цілими днями старому чоловікові, як не згадувати своє щасливе минуле? З минулого не повіє бентежним теплом, там світить тільки бліде зимове сонце. Його оболонка витримає тихе двигтіння мотора пам'яті. Теперішнього йому слід стерегтися, у майбутнє краще не заглядати. Нехай із густого затінку дивиться на сонячне проміння, що грає біля його ніг. Коли засяє літнє сонечко, хай не думає, що то світить лагідне осіннє сонце, й нізащо не виходить. І, можливо, тоді він доживе свого віку тихо, спокійно, непомітно, і нарешті нетерпляча природа здавить йому горло, і він задихнеться на смерть якось удосвіта, о тій порі, коли світ іще не провітрився, і на його надгробку вирізьблять напис: «У розквіті сил». Еге ж! Якщо Форсайт твердо додержує своїх принципів, він житиме ще довго по своїй смерті.

Старий Джоліон усе це усвідомлював, а проте було в ньому щось таке, що перемагало форсайтизм. Бо ж Форсайтові не дозволено любити красу більше, ніж здоровий глузд, і вдовольняти свої бажання на шкоду своєму здоров'ю. А в ті дні щось билося в ньому, що з кожним ударом проточувало вже й так тоненьку оболонку. Він добре розумів усе це, але він розумів і те, що не зможе спинити цього биття, а коли й зможе, то не схоче. Проте, якби ви йому сказали, що він проживає свій капітал, він присадив би вас зневажливим поглядом. Ні, ні, людина не повинна проживати свій капітал, це неприпустимо! Магічні формули минулого завжди реальніші, ніж теперішня дійсність. І він, хто вважав усе своє життя, що проживати капітал — це найганебніший злочин, нізащо не погодився б прийняти таке жахливе обвинувачення. Насолода корисна для здоров'я; краса тішить око; почати знову життя, вдихнувши молодість молодих,— але ж тепер він саме це й робить!

Методично, за звичкою, виробленою протягом усього життя, старий Джоліон розподілив свій час. По вівторках він вирушав до Лондона поїздом; Айріні обідала з ним, і вони йшли в оперу. По четвергах він їхав до міста каретою і, залишивши з кіньми гладкого кучера, зустрічався з нею в Кенсінгтонському саду, а потім, попрощавшись, сідав знову в карету і встигав додому на обід. Дома він пояснив, між іншим, що в ці дні у нього в Лондоні якісь справи. По середах і суботах вона приїздила до Робін-Гіла й давала Голлі уроки музики. Що більшої втіхи давало йому товариство Айріні, то стриманіше він поводився — просто як прихильний дядечко. Та й у душі він ставився до неї так само — вже не ті в нього літа. Проте, коли вона запізнювалась, він був просто сам не свій. А коли вона не приїздила — це трапилося двічі — очі його ставали сумні, як у старого пса, і його мучило безсоння.