Аналітична історія України
- Автор: Боргардт Олександр
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Аналітична історія України». Краткое содержание книги:
Книга Олександра Боргарда відзначається культурною гостротою суджень і науковим підходом до аналізованих історичниї подій. Чітка логіка викладу і аналізу матеріалу – основа цієї ґрунтовної розвідки, яка у певному сенсі є безпрецедентним явищем у огромі сучасної історіографічної літератури. Небайдужість і глибокий патріотизм – це ті дві риси, які безпомильно маркують творчість дослідника і привертають увагу до його книг людей часом діаметрально протилежних політичних та естетичних поглядів. «Аналітична історія» має стати настільною книгою кожного свідомого і небайдужого інтелігента в сучасній Україні.
Зазначимо, що центр ваги цієї історико–публіцистичної праці лежить не стільки в тому аби відтворити минуле, а головне, щоб його проаналізувати. Щоби принаймі не наступати на ті ж самі граблі. Щодо цього, процитуємо радше самого автора:
«Нас тут цікавлять саме історичні події, як наслідок певних причин. Будуть цікавити рушійні сили подій, та те, що могло би бути якби змінилися певні причини. Тобто нас цікавитимуть не так самі історичні події як такі, а радше те, звідки вони виникають, та до чого та в який спосіб призводять. Оце ми й будемо вважати якоюсь мірою, не більше – аналітичною історією».
Відповідно стиль викладу обраний не стільки академічний, скільки публіцистичний, що має максимально поширити коло можливих читачів. Це, деякою мірою, не можна вважати новацією бо є продовженням досвіду П. Штепи, М. Мироненка, Є. Гуцала та багатьох інших.
Чергове пожвавлення шведської політики на півночі, пов’язане з вибором на польського короля – такого собі курфюрста саксонського – Авґуста II (1697–1733) (чергового з Габсбурґiв). Здоровенний драб, гуляка та розпусник, він мав, однак, і чималі політичні амбіції, якi важко було здійснити з невеличкою Саксонією, але – маючи до неї ще й Польщу… чому ні? Ставши королем у Польщі, він задумав якнайшвидше розправитись із сеймом, який його обрав, але міг у подальшому заважати його планам. Бо цей останній, хоч і створював бував для Польщі й чимало клопоту, але й не раз вчасно приборкував, бувало, й непомірні апетити її королів.
Для цього, під приводом боротьби з турками за Кам’янець на Поділлі, він привів до Польщі навіть саксонські війська. Які, однак, сейм 1699 категорично наказав вивести геть; Авґуст не послухався та спровадив їх до Литви.
Він знайшов собі доброго партнера та достойного поплічника в особі російського царя Пєтра I, теж пияки та розпусника. Той тоді теж поклав око на давній терен російської агресії – Прибалтику, якої Польща ще Олівською угодою 1660 зріклася навічно на користь Шведського королівства. Але, Авґуст II, ставши польським королем, не збирався цієї угоди дотримуватись; втім – як і всіх інших.
Цих двох звів докупи третій пройдисвіт, вигнаний зі Швеції латиський барон Йоган Паткуль. А незабаром до союзу проти Швеції пристав і Крістіан V, король Данії.
Але, всі вони, як завжди, недооцінили Швецію, потугу, яка тепер неподільно панувала на півночі ще з часів Ґустава II Адольфа (1611–1632). Тепер там був королем Карл ХII (1697–1718), молодий та енергійний, який не тільки любив, але й умів воювати.
Чи не найбільш вражаючим є його портрет від невідомого автора, у музеї провінційного Штральзунда на Балтику. Він сидить у шведському військовому однострої з безліччю ґудзиків але без жодного ордена чи прикраси. Ліва рука спирається на шаблю, права на стіл. Мало не брови Мефістофеля над пронизливими очима, у кутках міцно стиснутого рота зачаїлась усмішка; високий лоб, вольове підборіддя, міцна статура.
Він був добрим тактиком та стратегом, хоробрий, часом, до відчайдушності; був, можливо, навіть військовим генієм. Однак, треба брати до уваги й тих, хто з ним воював. То, як і у Ґустава II Адольфа, були шведи, ести та фіни, люди здорові, розсудливі, відважні та добре вишколені; а до того – стисло дисципліновані та організовані. Кращі солдати Європи, з такими гріх було терпіти поразки.
З початком війни Карл ХII вибиває геть зі союзу недолугу Данію, яка не в кращому стані, а потім всі сили повертає на двох зосталих.
Пєтр I жадає перемог та суне 1700 під шведську Нарву. Туди він прямує, наче на свято, засмаковуючи повну вікторію; жартує та багацько п’є: каже – тільки про перемогу. Та, й дійсно, він – людина зрілого віку, під тридцять, а хто ж отой Карл ХII, шибеник 18 років?
Однак, під стінами Нарви все змінюється, як у поганому сні. Гармати кепсько палять, з причини осіннього бездоріжжя, – нічого не підвезти. Але, оте бездоріжжя чомусь не заважає Карлові з 8000 шведів та естів підібратись халепної ночі до російської армії (а вона була в десятеро більшою) та разбити її вщент. Пєтр під час цих подій – теж змінюється повністю, впадає до панічного відчаю. “Ну, це не солдат…” – принизливо зауважує саксонський генерал Галлер, спостерігаючи як цар шклянками хлистає горілку щоб якось заспокоїтись; але – не заспокоюється. Він кидає армію, кидає все напризволяще та тікає, рятує власну шкуру.
Але, ліпше надамо слово іншому авторові:
Сльозливість Пєтра тут не менше від його полохливості. Пєтр тікає, обливаючись слізьми. Про жодне переслідування його нема й мови, але Пєтр переодягається до селянської одежі, як дитина маже собі лице грязюкою, ходить зігнувшись, щоб укрити свій ріст, і цей стан розгубленості та боягузтва утримується довший час.
Довідавшись про ту поразку, яку, як і слід було чекати, понесли кинуті ним під Нарвою війська, – він не тільки проливає потоки сліз, але ще показує таку зневіру, що ніхто не наважується при ньому згадувати про війну – “Які завгодно умови миру, хоч які принизливі, аби тільки мир!” Такими є на той час його мрії згідно погодженим та однодухим свідоцтвам сучасників.