Электронная книга - «Аналітична історія України». Краткое содержание книги:
У книзі освітлено період історії України від її перших відомих нам початків, і далі до 1991 року. Книга Олександра Боргарда відзначається культурною гостротою суджень і науковим підходом до аналізованих історичниї подій. Чітка логіка викладу і аналізу матеріалу – основа цієї ґрунтовної розвідки, яка у певному сенсі є безпрецедентним явищем у огромі сучасної історіографічної літератури. Небайдужість і глибокий патріотизм – це ті дві риси, які безпомильно маркують творчість дослідника і привертають увагу до його книг людей часом діаметрально протилежних політичних та естетичних поглядів. «Аналітична історія» має стати настільною книгою кожного свідомого і небайдужого інтелігента в сучасній Україні. Зазначимо, що центр ваги цієї історико–публіцистичної праці лежить не стільки в тому аби відтворити минуле, а головне, щоб його проаналізувати. Щоби принаймі не наступати на ті ж самі граблі. Щодо цього, процитуємо радше самого автора: «Нас тут цікавлять саме історичні події, як наслідок певних причин. Будуть цікавити рушійні сили подій, та те, що могло би бути якби змінилися певні причини. Тобто нас цікавитимуть не так самі історичні події як такі, а радше те, звідки вони виникають, та до чого та в який спосіб призводять. Оце ми й будемо вважати якоюсь мірою, не більше – аналітичною історією». Відповідно стиль викладу обраний не стільки академічний, скільки публіцистичний, що має максимально поширити коло можливих читачів. Це, деякою мірою, не можна вважати новацією бо є продовженням досвіду П. Штепи, М. Мироненка, Є. Гуцала та багатьох інших.
Щодо його майстерства в ремеслах – ходили й ходять леґенди, але леґендами вони й є. Бо, цар хапався за все, надихаючи підданих, але сам робити щось як слід – безумовно не міг. Бо, оволодіння будь–якою справою потребує не поспіху, а терпіння та систематичності. Чого в нього, як свідчить нам російський же історик – не було: “йому не сиділося на місці”.
Вважаючи цю рису важливою, він підкреслює її й далі:
Багаторічний невпинний рух розвив у ньому рухливість, потребу постійної зміни місць, хуткої зміни вражень. Квапливість стала йому звичкою. Він завжди й у всьому поспішав.
(теж там, с. 31)
Є доволі очевидним, що поспіхом можна зробити що завгодно, та лише не щось добре та тривке. Тому ці слова слід тлумачити й як присуд хоч може й мимовільний, для всієї діяльності цієї людини.
Але, разом із тим він твердить, ніби:
Успіхи в ремеслі надали йому велику впевненість щодо вправності своєї руки: він вважав себе і досвідченим хірургом і добрим зубним лікарем. Бувало, близькі люди, на щось хворі, що вимагали хірургічної допомоги, жахалися думки, що цар провідає про їхню хворобу та з’явиться з інструментами, запропонує послуги.
(теж там, с. 32)
Оволодіння будь–якою майстерністю, підкреслимо ще раз, потребує, вимагає посидючості та ретельності, неможливо без системи та якоїсь, бодай початкової освіти. А, як це добре відомо, юність Пєтра – вік, коли саме й набувають цих знань, – протекла у пиятиках та гульні в цілком певної репутації кублі, яке утримував у Німецький слободі шахрай і пройдисвіт, французький педераст Франц Лефорт, зроблений згодом адміралом та ще, Бог відає, чим. Де вже тут було набувати освіту; а хоч і розвивати систематичність. Той же російський автор відверто повідомляє нам, що:
До нас дійшли учбові зошити Пєтра із задачами, ним вирішеними та поясненнями, що писані його ж рукою. Iз цих зошитів бачимо, насамперед, як кепсько був навчений Пєтр грамоті: він пише неможливо, не дотримується правил тодішнього правопису, з трудом виводить літери, не вміє розділювати слів, пише слова за вимовою, між двома приголосними стало підозрює твердий знак: всегъда, сътърелять, възяф. Він погано вслуховується до незрозумілих йому математичних термінів: додавання additio він пише то “адицое” то “водіция”. I сам учитель був не спритний математик; у зошитах зустрічаємо задачі, ним же й вирішені, та у задачах на множення він не одного разу припускається помилок.
(теж там, с. 15)
Отже, дозволимо собі полишити байки про всезнаючого та всеуміючого царя тим, для кого вони й призначені: повним дурням. Хоч він і за все хапався, та до всього ліз.
* * *
Але, є за цією недолугою людиною в російській історії іще одна велика слава: всебічного реформатора. Мовляв, дикій країні – відкрив (чи прорубав? – різно кажуть) – “вікно до Європи”. Одне слово, цивілізував дику (чи напівдику) Росію. А, чи це дійсно так? Щоб побачити що то було за “вікно”, та до чого зводилося, знову наведемо добірку посилань з того ж таки історика.
Військова реформа була першочерговою перетворювальною справою Пєтра, найбільш довгою та найбільш важкою як для нього самого, так і для народу. Вона має дуже важливе значення в нашій історії; це не просто питання державної оборони: реформа справила глибоку дію й на склад суспільства й на подальший хід подій.
(теж там, с. 64)
Тут визнається, більш–менш відверто, що першою причиною реформи стали чергові потреби російської агресії (“питання державної оборони” – їхньою езопівською мовою). З оберненням цієї агресії в бік Європи, яка воювала, випереджаючи Росію на століття, модернізація стала невідкладною необхідністю. Не будь Пєтра, це провів би хтось інший. Бо, той рівень агресії, з яким були завойовані мирні та роз’єднані народи Сибіру, – був уже далеко недостатній проти цивілізованої Європи. Втім, і тут були деякі провали. Досить пригадати хоча би оті півтора століття героїчного протистояння агресорам Коди – держави хантів і мансі.
Підтверджує таку точку зору й історик:
Війна вказала порядок реформи, надала їй темп та самі прийоми. Перетворювальні заходи слідували один за одним у тому порядку, в якому викликали їх потреби, нав’язані війною.
