Аналітична історія України
- Автор: Боргардт Олександр
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Аналітична історія України». Краткое содержание книги:
Книга Олександра Боргарда відзначається культурною гостротою суджень і науковим підходом до аналізованих історичниї подій. Чітка логіка викладу і аналізу матеріалу – основа цієї ґрунтовної розвідки, яка у певному сенсі є безпрецедентним явищем у огромі сучасної історіографічної літератури. Небайдужість і глибокий патріотизм – це ті дві риси, які безпомильно маркують творчість дослідника і привертають увагу до його книг людей часом діаметрально протилежних політичних та естетичних поглядів. «Аналітична історія» має стати настільною книгою кожного свідомого і небайдужого інтелігента в сучасній Україні.
Зазначимо, що центр ваги цієї історико–публіцистичної праці лежить не стільки в тому аби відтворити минуле, а головне, щоб його проаналізувати. Щоби принаймі не наступати на ті ж самі граблі. Щодо цього, процитуємо радше самого автора:
«Нас тут цікавлять саме історичні події, як наслідок певних причин. Будуть цікавити рушійні сили подій, та те, що могло би бути якби змінилися певні причини. Тобто нас цікавитимуть не так самі історичні події як такі, а радше те, звідки вони виникають, та до чого та в який спосіб призводять. Оце ми й будемо вважати якоюсь мірою, не більше – аналітичною історією».
Відповідно стиль викладу обраний не стільки академічний, скільки публіцистичний, що має максимально поширити коло можливих читачів. Це, деякою мірою, не можна вважати новацією бо є продовженням досвіду П. Штепи, М. Мироненка, Є. Гуцала та багатьох інших.
Зауважимо, що масові жидівські погроми знала й цивілізована Європа, від Середньовіччя та по описувані часи. Від них люди й збігали iз заходу на схід, до віротерпного Великого Князівства Литовського, де й оселювалися. Дивно, але здебільшу серед тих самих білорусів та українців, яким потім приписували винищення жидів.
Підкреслимо також, що жоден із документів епохи, які дійшли до нашого часу, – не свідчить нам про якусь цілеспрямовану антижидівську політику.
Все це почали потім пов’язувати із жидівськими погромами за часів царату, що – яке співпадіння! – відбувалися теж в Україні, або Молдові. А ще потім, із революцією, пішли чутки про якісь “пєтлюровскіє погроми”, підтверджені цілими горами совєцьких “докумєнтальних” фальшивок, які фігурували на “процесі” Шварцбарта (вбивцi Петлюри) в Парижі 1926. Зліпивши з цього цілком правдоподібну зовні леґенду про звірячий, ніби, антисемітизм українців.
А для більшої вірогідності уже в наші часи якась совєцька наволоч у Москві, додумалася навіть нашу українську вишиванку перехрестити на “антісємітку”.
Тут і хотілося би, німало не виправдовуючи дій Хмельницького чи будь–кого іншого (як вони були), дещо викрити походження російського міту про зоологічний український антисемітизм.
По–перше, не містить жодних расистських або антижидівських випадів, ні класична українська література, ні народна поетика. Звичайно тичуть з цього приводу поему Т. Шевченка “Гайдамаки”, але й тут ми компромату не знайдемо. Якщо, ясна річ, не ототожнювати позицію автора з діями його героїв (що є очевидною альфою і омегою літературознавства). Російська ж література всім цим – расистськими вихватами, – просто рясніє. Та далеко не першим тут є навіть господін Достоєвскій з його “жiдiшкамі” та “полячішкамі”. Є й набагато гірші: бібліотеку можна скласти.
Але ж, – наче козир не до покриття: а, чому ж жидівські погроми були саме й тільки в Україні, та ніколи не було їх у Росії?
А тут буде й по–друге, та відповідь лежить на поверхні: так було просто тому, що все жидівство імперії проживало саме в Україні та Білорусі (уславлена середньовічна “Чєрта Осєдлості”), а до Росії його й близько не допускали.
По–третє, саме Росiя завжди ставилася до жидів неприхильно. Називайте це антисемітизмом, називайте частиною загального расизму, – справи не зміняться: факт є фактом, та його нічим не спростувати.
Коли російський цар Iван IV захопив був на час чужий литовський Полоцьк, він наказав усіх місцевих жидів потопити у Двині, що й було виконано. Скільки їх там було – ніхто не знає, рабі Натан Ганновер про це не пригадує. А Пєтр I, запрошуючи іноземців з усього світу будувати нову Росію, – спеціально попередив не турбуватися саме жидів, підкресливши, що вони в Росії ще менш бажані, ніж мусульмани. А такий собі Пєтр Столипін, офіційна особа та реформатор Росії, глибоко поважаний за це А. Солжєніциним, писав у засобах масової інформації, що жиди – то взагалі не люди. Нагадаємо, що пізніше, за Гітлера, – і вони вважалися людською расою, от тільки – неповноцінною.
В Росії, та тільки в Росії, була створена фальшивка фальшивок – “Протоколи Сіонскіх мудрєцов”, яка пішла гуляти серед жидофобів усього світу.
По–четверте, погромами в Росії займався не який там небудь “Союз українського народу” або “Просвіта”, а – саме й тільки – “Союз русского народа”. Що ж до так званих “пєтлюровскіх погромов”, то тут підґрунтя справи прояснюється пізнішими подіями, нестримною схильністю самих більшовиків, на чолі з їх жидівським комісарством, – до жидівських (та всяких інших) погромів. Засвідченими фактами, коли червоні в одностроях УПА громили польські (а потім, приохотившись – і українські) села в Галичині. Чи ж не могли творити оті “пєтлюровскіє погроми” так само переодягнені петлюрівцями червоні? – безперечно, могли. А раз могли – значить робили. Бо, низкою жидівських погромів, коли навіть не переодягалися (розраховували ж, як звичайно – на “побєду”), позначений шлях Першої кінної Галичиною пiдчас Польської війни 1920, коли на Віслі було покладено край мріям згнилого Лєніна запалити революцію в Європі. Про ці погроми свідчив не тільки їх свідок письменник I. Бабель у своїх спогадах, але й томи юридичної документації мирної конференції в Ризі 1921, після поразки Росії у війні.