Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя

У боргазі Фийси проводили і літні вакації. Подружжя, на одміну від деяких інших шляхетних родин, було вельми благородним і доброзичливим до простого народу. Людям, які трудилися на їх виноградниках, платили щедро і ніколи не жаліли милостині для бідних. Тому на Небесі Іштвана і Ірму з любов’ю і навіть гордістю називали «наші добрі пани».

В сім’ї Фийсів росли двоє синів. Їх, до речі, баронеса Ірма приїжджала народжувати чомусь саме у Мукачево. Старший Золтан став, як і колись батько, військовим. А молодший Владьо володів дивовижної краси голосом і став оперним співаком. У вісімнадцятирічному віці йому вже аплодувала вся Європа. Високий красень, від природи чистої води блондин, із синіми глибокими очима, витонченим аристократичним обличчям, звабливими ямочками на щоках… Він із тріумфом великого полководця легко, майже не докладаючи зусиль, покоряв сцени найвідоміших у світі оперних театрів Відня, Будапешта, Парижа, Лондона… Його спів, як писала тодішня світова преса, будив у людях неймовірні почуття. Одні на концертах Владя впадали у небачену ейфорію, блаженство, інші від шаленого захоплення ридали і рвали на собі волосся, окремі доходили навіть до істерії і нападків божевілля. Подібне світ спостерігав хіба що вже через кілька десятиліть, коли з’явилася група «Бітлз». Ті ж газети захоплено повідомляли: аби послухати Владя, цінителі співу і просто фанати приїжджали до Будапешта із Америки, Аргентини, Японії, Куби, Австралії, долаючи десятки тисяч кілометрів і витрачаючи шалені кошти. Навіть друга світова не зуміла перервати стрімкого вознесіння Владя на співочий Олімп.

А ось життя старшого Золтана — офіцера гортіївської армії — війна в один день обірвала під Сталінградом. Похоронка на улюбленого сина поховала і долю баронеси Ірми.

Після вістки про смерть Золтана вона залишила чоловіка у Будапешті і повернулася до родинного маєтку у Мукачево. У дворі дала звести каплицю, цілими днями у ній молилася і повністю відреклася від мирського життя.

Восени 1944 року Мукачево підстрибувало од радості, зустрічаючи радянських солдатів. І треба визнати чесно: прихід більшовицьких військ був сприйнятий із великим ентузіазмом, піднесенням і безмежними надіями. Все живе пило, гуляло, крутилося у танцях. Завжди наївне, не в міру романтичне і по-дитячому довірливе закарпатське Щастя бігало із хмільними музиками старовинними вулицями п’яного містечка, било себе в груди, обіцяючи кожному двору і кожній челядині міхи добра, ситого життя, море свободи і гори слави… Тільки родинне гніздо баронів Перені це осіннє Щастя обережно обійшло, злодійкувато оглянулося і притьмом побігло далі, лишаючи баронесу Ірму у невідомості. Навколо неї час, здавалося, не те що зупинився, а якось навіть пожух, струхлявів і покрився пліснявою. Слуги, знаючи про неминучий прихід чужих військ, давно порозбігалися. І все почало якось умить занепадати, вкриватися пилом. Єдиний вірний слуга Вінце, який не зрадив своїй господині, ледве встигав справлятися із необхідним: наколоти дров, зварити їсти, нагодувати баронесу, сяк-так прибрати. А Ірма — із незворушним спокоєм і одержимістю на обличчі — продовжувала, ніби й нічого не сталося, цілими днями молитися у своїй каплиці… Аж ось одного ранку біля воріт зупинився військовий джип. Із кабіни вийшов радянський полковник і разом із ординарцем рішуче увійшов у двір. Розгонистими кроками попрямував до будинку, весь час бубнячи собі під ніс: «Вот і жівут же зарази!..»