Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя
- Автор: Кешеля Дмитрий Михайлович
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Карпати
- ISBN: 978-966-671-323-3
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя». Краткое содержание книги:
— Де сатана рогата?! — запитав Гебельс.
— У пеклі, — спокійно відповіла баба. — Всяка нечисть ізиді в пекло…
— Товариш секретар питають про вашого онука, Митра, — поправив директор.
— А, Митро? — розвела руками баба. — Та глядайте… неділя… десь гуляє… а може і до церкви пішов…
— О, Єзус, того ще лем у церкві не було, — аж простогнав директор.
— Ви не тягніть коноплі, а кажіть — што сталося? — по-діловому глянула на гостей Фіскарошка.
— Ваш збийвіч збиткувався над моєю дівкою! — аж підскочив Гебельс.
— Як збиткувався?
— Ви не знаєте як: штурхав, тягав за волосся, обзивався… — повідомив секретар.
— То вже витерпіти не можна, що той шкодливий гунцут чинить, — підтакнув директор.
— І сесе все? — запитала баба.
— А ще треба більше? — поцікавився Гебельс.
— Та ні… просто, як на нього, то я думала, що найменше когось зарізав, — полегшено зітхнула Фіскарошка.
— Я вас, Марьо, предупреждаю: якшто той збісняк попаде мені до рук — розірву’го, як жабу! — пригрозив Гебельс.
— І передайте од мене: із нинішнього дня виключаємо його із школи! — різко додав директор.
— Ага… сесе я вже десь чула… такоє колись гіби було… — почухала потилицю Фіскарошка.
Вона, бідачка, вже й не могла пригадати, котрий раз мене із ганьбою виганяли зі школи. Коли б у той час рекорди із Союзу потрапляли до книги рекордів Гіннеса, я б достеменно очолив світовий рейтинг за кількість ганебних виключень із одного навчального закладу.
Важко сказати, чим би закінчилась зустріч ворогуючих сторін, коли б не партєйна машина… Гальма, видно, ослабли і вона сама тихенько рушила із місця. І коли Гебельс і Сусанін оглянулись, полуторка уже весело бігла із нашого присілка Небесі у долину. А за нею, йойкаючи і лаючись, помчали і непрохані гості.
В тім часі, коли Фіскарошка виясняла стосунки із потерпілим батьком і моїм шкільним начальником, я сидів на самвершку старезної груші. Мало сказати «сидів» — руками й ногами прикипів, ні — розчинився у дереві і не дихав. Я настільки замаскувався і став органічною часткою груші, що навіть надчутливі ворони не помічали мене: підлітаючи до гнізд, вони щедро кропили мою голову своїм послідом. І ось коли почув, що Маня не продала мене за істинне діяння, а просто пожалілася за дрібне збиткування, я почав потихеньку дихати, відходити і тепліти… Отже, я і не «вредитель женщин», і не «лапав за секретні женські місця», і навіть не «цюлювався»!.. Ох і фрічка ж ота Маня?!! Нє, не така уже, виходить, вона і шкодлива, та Манька.
І тут зненацька мені у грудях щось посміхнулось до тої шаленої Мані, затепліло і стало невимовно хороше! Я раптом відчув у собі якесь дивне щастя! Ні, це було навіть не щастя, а відчуття, ніби у грудях, під самим серцем, негадано звило собі гніздечко маленьке пухнасте звірятко… І заворушилось оте дивовижне звірятко — все таке тепленьке, миле, світлооке, голубе — голубе і пухнасте звірятко…
«Ото правду дідо Соломон кажуть: найбільше, що може жінка зробити у цьому житті — розбудити у чоловікові звіра!» — подумав і щиро усміхнувся я, злізаючи, весь обгаджений воронами, із груші на землю…
…Осінь з кожним днем сивіла, горбатіла, мерзла… Поміж щоденними набурмосеними дощами все частіше пролітали, біло посміхаючись, невеличкі зграї заблукалих снігів. Все йшло до зими…
Однак гарячі пристрасті навколо мадярської революції не вщухали. З одного боку, їх весь час підігрівали партійна пропаганда, газети, журнали, державне радіо, а з іншого — вічне і невичерпне джерело народної інформації — чутки на кшталт: «На мою веру, єдна добра жона казала…» А далі — хлинула злива найсвіжішої секретної інформації: за останніми зведеннями «єдних добрих людей» крізь границю біля Чопа нібито прорвались групи озброєних мадярських диверсантів. Просуваючись углиб території Закарпаття, терористи на своєму шляху знищують усе живе: вирізають цілі сім’ї, не минаючи навіть немовлят. Із джерел інших «єдних дуже довірених людей» угорські партизани підривають на закарпатських дорогах автобуси із людьми, пасажирські потяги і отруюють колодязі. А найпотаємніші «порядні челядники» твердили: все то тринка-парастас, фоштерська лупина і лайно на паличці… Насправді, якщо хто й проникає крізь мадярську границю до нас — то вельми нужденні люди, які збирають милостиню для голодних дітей і вмираючих од ран повстанців. І що це дійсно так, ми дуже скоро переконались на власні очі.