Поштова лихоманка
- Автор: Пратчетт Теренс Дэвид Джон
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-772-2
- Переводчик: Олександр Мехельсон
- Жанр: Юмористическая фантастика
Электронная книга - «Поштова лихоманка». Краткое содержание книги:
— Гарні обмани не працюють, — сказав Мокр.
— Будеш мені розповідати, що ідею тобі підкинула душа мого брата? — спитала вона.
— Та ні. Сам вигадав, — сказав Мокр.
— Молодець. Повір, якби ти тільки спробував таке сказати, кульгав би до кінця життя.
— Дякую, — через силу вимовив Мокр. — Це була лише брехня, в яку, я знав, повірити захоче кожен. Лише брехня. Це був спосіб утримати Поштамт в роботі та відібрати в Злотного «Великий шлях». Можливо, якщо забажаєш, ти зможеш його повернути. Тобто ти та інші, кого Злотний тоді обдурив. Якщо я зможу, то допоможу. Але подяки не потрібно.
Він відчув, що вона підійшла.
— Не брехня, — промовила вона. — Це не могло не бути правдою. Мамі сподобалося.
— Вона вважає, що це правда?
— Вона не хоче вважати інакше.
«Ніхто не хоче вважати інакше, — подумав Мокр. — Я цього не витримаю».
— Послухай, — сказав він. — Я ж знаю, хто я такий. Я не той, ким мене вважають. Я просто хотів довести собі, що я не такий, як Злотний. Не просто інструмент, розумієш? Але я все одно пройдисвіт, робота така. Я думаю, тобі це відомо. Я так добре підробляю щирість, що сам собі вірю. Я морочу людям голови...
— Ти не надурив нікого, крім себе самого, — сказала панна Любесерце і взяла його за руку.
Мокре... скинути б її руку й бігти з цієї будівлі, бігти з цього міста, бігти до старого життя чи життів — у вічному русі, у видаванні скла за діаманти — от тільки якось так воно стало, що це не спрацює, чуйка пропала, не той нині Миргород, навіть карти вже, схоже, тобі не підігрують, грошей нема, і ще одна зима в якомусь готелі, інакше кажучи, в кутку обличчям до стіни...
І тут явився янгол.
— Що таке? — спитала панна Любесерце.
Можливо, янгола зустрічаєш і двічі в житті...
— Думка одна, — пояснив Мокр.
Він дав золотому сяйву в собі розростися. Він таки всіх надурив — навіть зараз. Але позитив був у тому, що це можна було робити й далі: ніхто не змушує його спинитися.
Все, що йому потрібно, — це кожні кілька місяців нагадувати собі, що він може зупинитися, авжеж. Бо ж якщо він вірить, що може, то зупинятися йому не доведеться. І лише за фут від нього стояла панна Любесерце, без вічної сигарети в губах. Він нахилився...
...і за його спиною пролунав гучний кашель. Як виявилося, джерелом цього кашлю був пан Шеляг, який тримав здоровенне поштове відправлення.
— Мій пане, перепрошую, що заважаю, але ось цево щойно прибуло для вас, — повідомив він, несхвально шморгаючи носом. — Доставив хтось не з наших. То я собі подумав, що краще б мені це одразу принести до вас, бо там всередині щось ся ворушить...
Всередині й справді щось ворушилося. Мокр помітив і дірки в коробці — для повітря. Він обережно відчинив кришку і навіть встиг вчасно відсмикнути пальці.
— Дванадцять з половиною пррроцентів! Дванадцять з половиною пррроцентів! — скричав какаду і пурхнув на капелюх пана Шеляга.
Записки всередині не було. На посилці теж не було нічого, крім адреси.
— Чого б то комусь надсилати вам папугу? — поцікавився Шеляг, намагаючись не потрапити рукою в межі досяжності кривого дзьоба.
— Та це ж папуга Злотного, еге ж? — сказала панна Любесерце. — Він дарує тобі цього птаха?
Мокр усміхнувся.
— Схоже на те. Піастри!
— Дванадцять з половиною пррроцентів! — зарепетував какаду.
— Заберіть його звідси, пане Шеляг, гаразд? — сказав Мокр. — Навчіть його говорити... гм...
— «Довіртеся мені»? — припустила панна Любесерце.
— Точно, — погодився Мокр. — Саме так, пане Шеляг.
Коли Шеляг відбув із вдоволеним какаду на плечі, Мокр знову обернувся до жінки.
— А завтра, — сказав він, — я точно поверну наші люстри!
— Що? Та тут і стелі майже немає, — зі сміхом заперечила панна Любесерце.
— Почнемо з важливіших справ. Довірся мені! А далі — хтозна? Може, я навіть знайду поліровані стійки! Нема нічого неможливого!
Тут з-під стелі метушливого вестибюля посипалося біле пір’я. Можливо, янгольське — хоча, куди ймовірніше, це було пір’я якого-небудь голуба, що його на балці розчленовував який-небудь яструб. Та, хай там як, на них і справді сипалося пір’я. Стиль є стиль.
Часом істина стає зрозумілою, коли складеш докупи всі-всі невеличкі обмани, а потім зробиш висновки з наявних даних.