Поштова лихоманка
- Автор: Пратчетт Теренс Дэвид Джон
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-772-2
- Переводчик: Олександр Мехельсон
- Жанр: Юмористическая фантастика
Электронная книга - «Поштова лихоманка». Краткое содержание книги:
— Так, ваша високосте.
— Чудово. З понеділка до ваших обов’язків входитиме управління «Великим шляхом». Компанія переходить у власність міста.
Ну от тобі й майбутнє недалеке щастя...
— Ні, ваша високосте, — сказав Мокр.
Ветінарі здійняв брову.
— А є вибір, пане Губперук?
— Це справді приватна власність, ваша високосте. Компанія належить сім’ї Любесерце та іншим, хто її створив.
— Ой, як цікаво все обертається, — зауважив Ветінарі. — От тільки, розумієте, проблема в тому, що вони не тямили в бізнесі, а лише в механізмах. А то б вони наскрізь побачили Злотного. Свобода успіху й свобода поразки нерозлучні.
— Їх обікрали через обрахунок, — заперечив Мокр. — «Знайди даму» в гросбухах. Вони не мали шансів.
Ветінарі зітхнув.
— Не дуже й вигідну угоду ви мені пропонуєте, пане Губперук.
Мокр, який зеленого уявлення не мав, що пропонує якусь там угоду, промовчав.
— Ох, ну гаразд. Питання власності залишиться відкритим, доки ми не розкопаємо всі огидні деталі цієї оборудки. Але загалом я мав на увазі, що від функціонування «Шляху» залежить життєво важливий дохід дуже багатьох людей. Ми повинні щось зробити вже просто з гуманістичних міркувань. Дайте цьому лад, Поштмейстере.
— Та мені би встигнути Поштамту дати лад! — запротестував Мокр.
— Щиро на це сподіваюся. Але, як підказує мій досвід, найкращий спосіб досягти успіху — це доручити справу зайнятій людині, — повідомив Ветінарі.
— Коли так, я збираюся продовжити роботу «Великого шляху», — заявив Мокр.
— Напевне, з поваги до мертвих, — сказав Ветінарі. — Як скажете. О, ваша зупинка.
Коли візник відчинив дверцята, Правитель Ветінарі нахилився до Мокра.
— А, і сподіваюся, що до світанку в старій чарівниковій вежі вже нікого не залишиться, — сказав він.
— Про що ви, ваша високосте? — здивувався Мокр.
Він знав, що його обличчя нічого не виражає.
Ветінарі відкинувся на сидінні.
— Чудова робота, пане Губперук.
Перед Поштамтом юрмився натовп, і, коли Мокр рушив до дверей, почулися вітальні вигуки. Ішов дощ — точніше, сірувата мрячка, щось ненабагато більше за туман із дещо надмірною вагою. Всередині лишалася частина колективу. Мокр зрозумів, що останні новини сюди ще не дійшли. Навіть анк-морпоркський млин чуток не впорався б із цим швидше, ніж він приїхав з Академії.
— Що сталося, Поштмейстере? — ламаючи руки, спитав Шеляг. — Вони перемогли?
— Ні, — відповів Мокр, але його інтонації ні від кого не приховалися.
— А ми перемогли?
— Це доведеться вирішувати Архіректору, — сказав Мокр. — Підозрюю, на це підуть тижні. Втім, семафорну Лінію поки закрито. Вибачте, це все трохи складно...
Вони стояли й дивилися йому вслід, коли він почвалав до свого кабінету, де традиційно стояв у кутку пан Помпа.
— Доброго Вечора, Бане Губберук, — прогуркотів він.
Мокр сів і стиснув голову долонями. Це була перемога, от тільки він її не відчував. Він відчував лише безлад у душі.
Ставки? Ну, якщо Лом доїде до Ґеної, можна буде заявити, що, з огляду на умови змагання, він переміг — але Мокр відчував, що ставки вже не мають значення. Що ж, принаймні це означало, що всі отримають свої гроші назад.
Він мусив продовжити роботу «Шляху» — а тільки боги знають як. Він же ніби дав обіцянку «Гну», хіба ні? І як це тільки всі так швидко звикли довіряти семафорам... Він ще кілька тижнів не дізнається, як там справи у Лома, і він же сам уже звик до щоденних новин із Ґеної. Таке відчуття, ніби тобі відрубали пальця. Але Лінія була величезним, незграбним чудовиськом — забагато веж, забагато людей, забагато зусиль. Мав бути спосіб зробити її швидшою, надійнішою, дешевшою... а може, це чудовисько було таким великим, що не могло давати прибутку в принципі. Може, воно як Поштамт, і вигода від його роботи рівномірно розподіляється серед усього суспільства.
Завтра йому доведеться взятися за все це серйозно. Вчасна доставка пошти. Набагато більший штат. Сотні негайних справ, і ще сотні справ, які потрібно зробити перед негайними. Це вже не було весело, це більше не означало грати в перегони з неповоротким велетнем, у чому б ці перегони не полягали. Він переміг, тож саме він і повинен зібрати уламки і змусити все знову працювати. А наступного дня знову йти сюди і виконувати те саме знову.
Не цим такі речі повинні закінчуватися. Виграєш, кладеш гроші в кишеню і йдеш собі. Так же влаштовано будь-яку гру, хіба ні?