Поштова лихоманка
- Автор: Пратчетт Теренс Дэвид Джон
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-772-2
- Переводчик: Олександр Мехельсон
- Жанр: Юмористическая фантастика
Электронная книга - «Поштова лихоманка». Краткое содержание книги:
— Якщо я не помиляюся, є й така собі традиція Повернення додому? — спитав Ветінарі.
Інженер здивувався.
— Та є, ваша високосте, але... — Поні відчував, що має сказати щось реалістичніше, от тільки геть не вірив в силу слова, — на час передачі повідомлення Лінію було вимкнено, і я не розумію, звідки взялося це...
— Хіба що його відправили мерці? — завершив Правитель. — Пане Поні, для порятунку власної душі, а не в останню чергу й тіла, ви вирушите зараз до Вежі на Кургані, під конвоєм одного з офіцерів командора Ваймза, і звідти передасте всім іншим вежам певну семаграму. Ви накажете зібрати всі записи, які, я так гадаю, називаються у вас барабанними стрічками, по всіх вежах «Великого шляху». Наскільки я розумію, такі записи фіксують зміст усіх ретрансльованих повідомлень, і швидко підмінити їх неможливо?
— Ваша високосте, це займе цілі тижні! — запротестував Поні.
— Тоді вам краще розпочати якнайшвидше, — вказав Правитель Ветінарі.
Пан Поні, який раптово зрозумів, що чим далі він наразі виявиться від Анк-Морпорка, тим краще це позначиться на його самопочутті, кивнув і промовив:
— Ваша правда, ваша високосте.
— «Великий шлях» тимчасово зачиняється, — додав Правитель Ветінарі.
— Це приватна власність! — вибухнув Зеленм’яс.
— Так я ж тиран, забули? — майже весело сказав Ветінарі. — Але, не сумніваюсь, аудит допоможе хоч би частково внести ясність у цю сповнену загадок історію. Однією з таких загадок, до речі, є відсутність у цьому приміщення Хаббара Злотного.
Усі роззирнулися.
— Можливо, пригадав, що має іншу зустріч? — припустив Ветінарі. — Гадаю, він не так давно втік.
До членів ради директорів «Великого шляху» дійшло, що їхнього голови немає — а от вони, що набагато гірше, є. Вони збилися докупи.
— А чи не можемо ми, гм, ну, обговорити цей момент у приватному порядку, ваша високосте? — запропонував Зеленм’яс. — Боюся, Злотний був у спілкуванні не найкращим.
— Не командний гравець, — погодився Мускат.
— Хто? — спитав Крадько. — Що це за місце? Хто всі ці люди?
— Практично ніколи нічого нам не пояснював... — пожалівся Зеленм’яс.
— Нічогісінько не пам’ятаю... — поскаржився Крадько. — Мене допитати не можна, вам будь-який лікар підтвердить...
— Гадаю, від імені всіх нас можу запевнити, що ми весь час підозрювали його в...
— Нічого в пам’яті, ну взагалі. Нічогісінько... Що це в мене з пальцями... хто я...
Правитель Ветінарі роздивлявся раду директорів на п’ять секунд довше, ніж це було б для них комфортно, тихо постукуючи себе по підборіддю руків’ям ціпка. Потому ледь помітно посміхнувся.
— Ясно, — промовив він. — Командоре Ваймз, гадаю, утримувати тут цих добродіїв і далі було б надто жорстоко.
Щойно обличчя перед ним розпливлися в усмішках надії — найбільшого з усіх скарбів, — він додав:
— По камерах їх, командоре. Якщо не складно — по окремих камерах. Я поговорю з ними вранці. А якщо до вас у їхніх інтересах зазирне пан Підступп, перекажіть йому, що я хотів би перекинутися з ним слівцем, гаразд?
Це пролунало... чудово. Поки всі гомоніли, Мокр рушив до дверей — і майже досягнув їх, коли крізь гамір, як ніж, прорізався голос Правителя:
— Вже йдете, пане Губперук? Будь ласка, зачекайте хвилиночку. Я вас підкину до вашого славетного Поштамту.
Якусь мить — невловиму частку секунди — Мокр міркував, чи не побігти. І не побіг. А сенс?
Коли й Правитель Ветінарі рушив до виходу, присутні квапно розступилися; за ним зімкнулася Сторожа.
Хай там як, кожен має свободу зіткнутися з наслідками своїх дій.
Коли карета рушила, Патрицій відкинувся на спинку шкіряного сидіння.
— Дивний вечір, пане Губперук, — промовив він. — Серйозно, дивний.
Як і нещодавно випалий з реальності пан Крадько, Мокр зрозумів, що його майбутнє залежить від того, як мало він скаже.
— Так, ваша високосте, — сказав він.
— Цікаво, чи скоро той інженер виявить, що та дивна семаграма потрапила на Лінію через руки живої людини? — вголос поцікавився Ветінарі.
— Не знаю, ваша високосте.
— Не знаєте?
— Ні, ваша високосте.
— А, — сказав Ветінарі. — Ну що ж, мертві вміють розмовляти, це не секрет. Іноді. Спіритичні сеанси, все таке. Хто сказав, що медіумом не може бути семафорна вежа?
— Не я, ваша високосте.
— Я так бачу, вам подобається ваша нова робота, пане Губперук.