Сага про Форсайтів

— Живіть, поки живеться,— мовив він,— і випийте цього вина. Я хочу, щоб у вас порожевіли щоки. Не треба марнувати своє життя: так не годиться. Сьогодні співає нова Маргарита; будемо сподіватися, що вона не гладка. А Мефістофель — хіба може бути щось огидніше за товстуна в ролі чорта.

Однак до опери вони так і не дісталися, бо коли він устав з-за столу, в нього знову запаморочилася голова, і вона наполягла, щоб він відпочив і рано ліг спати. Коли він попрощався з нею біля дверей готелю, заплативши візникові, що мав відвезти її до Челсі, то знову сів на хвилинку і з насолодою пригадав її слова: «Ви такий ласкавий до мене, дядечку Джоліоне!» Ще б пак! Хто міг поставитися до неї інакше! Він би залюбки лишився у місті ще на один день і повіз її в Зоологічний сад, але, провівши з ним два дні підряд, вона знудиться до смерті. Ні, треба почекати наступної неділі: вона пообіцяла приїхати. Вони домовляться щодо уроків для Голлі, хай навіть на один місяць. І то буде добре. Мадемуазель Бос це не сподобається, але їй доведеться змиритись. І, притиснувши до грудей свій старий циліндр, він рушив до ліфта.

Другого дня вранці він поїхав на вокзал Ватерлоо, перемагаючи бажання сказати: «Відвезіть мене до Челсі». Проте його стримало почуття міри. Крім того, він і досі був кволий і побоювався, щоб знову не повторилось учорашнє, та ще й далеко від дому. І його чекала Голлі — його та гостинців. Ні, звичайно, його крихітка любить його не заради дарунків, серце в неї щире, як золото. Потім, з властивим старим людям їдким цинізмом, він подумав, чи не корислива любов примушує Айріні терпіти його товариство. Ні, вона теж не така. Чого-чого, а подбати про себе вона зовсім не вміє; у неї немає власницького почуття. До того ж він ані словом не обмовився про той додаток до своєї духівниці, та й надалі про нього мовчатиме — на все свій час.

У фаетоні, який чекав його на станції, Голлі втихомирювала пса Балтазара; дорогою додому вони так лащилися до старого Джоліона, аж він розчулився. Весь той сонячний жаркий день і майже весь наступний він був задоволений і спокійний, відпочиваючи в затінку, поки сонячне проміння щедро лилося золотими потоками на газони й квіти. Але надвечір у четвер, сидячи сам за столом, він почав лічити години: шістдесят п'ять до тієї миті, коли він знову зустріне її в гайку і піде поруч із нею полями. Він хотів був порадитись із лікарем, розповісти йому про свою млість, але той, звичайно, припише йому спокій, не хвилюватися і таке інше; а він не збирається сидіти на припоні, не хоче слухати про неміч, навіть якщо вона й справді до нього причепилася, просто не може чути про неї тепер, коли у нього з'явився новий інтерес у житті. І в листі до сина він умисно не написав ні слова про свою недугу. А то вони, чого доброго, ще вернуться зразу додому! Наскільки цю мовчанку викликала турбота про їхній спокій і наскільки про його власний — над цим він не замислювався.