Твори в 4-х томах. Том 3

Роберт Джордан присів поряд із ним навпочіпки й дістав з кошика чотири гранати. Три з них були гранати Міллса — овальні, з насічкою, з масивного чавуну.

— Звідки вони у вас? — запитав він Еладіо,

— Оці? З Республіки. Їх старий приніс.

— Ну, як вони?

— Valen mäs que pesan [117],— сказав Еладіо. — Золото, а не гранати.

— Це я їх приніс, — мовив Ансельмо. — Шістдесят штук в одній торбі. Дев'яносто фунтів, Ingles.

— Ви вже користувалися ними? — запитав Роберт Джордан у Пілар.

— Que va, користувались, — мовила жінка. — Це ж саме з ними Пабло захопив пост в Отеро.

Почувши ім'я Пабло, Агустін почав лаятися. Роберт Джордан побачив при світлі вогнища, яке обличчя стало в Пілар.

— Облиш, — різко сказала вона Агустінові.— Нічого про це говорити.

— Вони всі вибухали? — Роберт Джордан держав у руці пофарбовану сірою фарбою гранату, пробуючи нігтем спуск.

— Всі,— сказав Еладіо. — Такого ще не було, щоб яка не вибухла.

— А як швидко?

— Як упаде, так і вибухне. Швидко. Досить швидко.

— А ці?

Він підняв гранату, схожу на консервну бляшанку, з дротяною петлею, обмотаною тасьмою.

— Це негідь, — відповів йому Еладіо. — Вони хоч і вибухають і вогню багато, а осколків зовсім нема.

— Але вибухають завжди?

— Que vа, завжди! — мовила Пілар. — Ні з їхнім припасом, ні з нашим нічого не бува завжди.

— Але ж ви самі кажете, що ті вибухають завжди.

— Я не казала, — відповіла йому Пілар. — Ти запитував їх, а не мене. Я такого не знаю, щоб ці штуки вибухали всі до одної.

— Всі вибухають, — наполягав на своєму Еладіо. — Кажи правду, жінко.

— А ти звідки знаєш? — запитала його Пілар. — Кидав їх Пабло. А ти нікого не вбив в Отеро.

— Цей син найпослідущої хвойди… — почав Агустін.

— Облиш, — різко урвала його Пілар. Потім повела далі: — Вони всі однакові, Inglis. Але оті жолобчасті зручніші.

Найкраще буде прив'язати по одній такій і одній такій до кожного заряду, подумав Роберт Джордан. Але жолобчасті можна буде легше й краще закріпити.

— Ти кидатимеш гранати, Ingles? — запитав Агустін.

— Може статися, — сказав Роберт Джордан.

Але, сидячи навпочіпки й перебираючи гранати, він думав: це неможливо. Не розумію, як я міг одурити сам себе. Ми пропали в ту хвилину, коли вони оточили Сордо, так само як Сордо пропав, коли перестав падати сніг. Просто людина не може примиритися з такою думкою. Мусить і далі робити своє діло, складати план, знаючи, що він нездійсненний. Ти склав його, а тепер знаєш, що він нікуди не годиться. Тепер, уранці, він нікуди не годиться. З людьми, які в тебе є, ти, безперечно, можеш захопити один із постів, але взяти обидва пости тобі не пощастить. Тобто ти не можеш бути певен, що пощастить. Ні, не одурюй сам себе. Вдень, коли видно, це таки неможливо.