Марина — цариця московська
- Автор: Чемерис Валентин Лукич
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-6745-6
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Марина — цариця московська». Краткое содержание книги:
Марина Мнішек, польська графиня, вісімнадцятирічна дочка воєводи з українського Самбора з Карпат, волею випадку (чи історії) стала царицею і жоною двох царів тих лихих часів, які на Русі прозвали Смутними, а її — царицею Смути.
Про це й розповідається в романі Валентина Чемериса. А ще про кохання Марини до молодого царя Дмитрія, про останню її любов до козацького отамана Івана Заруцького, про криваву трагедію, що її спіткала, і про подальшу долю московської цариці, чиє життя так рано урвалося — у 26 років — у башті Коломенського кремля і яка вже після своєї смерті буде оголошена відьмою і чаклункою...
Але становище його постійно було хистким і небезпечним: один хибний крок — і все. Поминай як звали. Але того єдиного невірного кроку Василій Іванович, завдяки своєму почуттю небезпеки, завжди щасливо уникав. Натомість, вміло догоджав тим, хто був при верховній владі (тих, хто був нижче, він у крайньому разі просто відмітав з дороги, а то й знищував без жалю, а часом і без потреби, — щоб не плуталися під ногами).
Годунову, як сильному і підступному цареві, який тих, кого в чомусь запідозрював, не милував ніколи, — Василь Іванович служив вірно і навіть затято-запобігливо. Цим рятувався, завдяки цьому тримався на поверхні. І був, як казали, непотоплюваним. (Скільки Годунов не намагався його втопити, він, як той поплавець, завжди вихоплювався на поверхню і надійно тримався над небезпечною глибиною.)
Годунов його не просто не любив (цар Борис нікого не любив, у кожному вбачаючи підступних конкурентів на владу, а кого любив, тим теж було не мед, бо немає гіршої любові у світі, як царська до своїх підлеглих: сьогодні ти пан, а завтра — пропав!), а не терпів. І повсюди робив йому підніжки, намагаючись його спіймати на чомусь, викрити у невірності й знищити, але...
Князь Шуйський був не промах, контролював кожен свій крок і кожне своє слово, завжди був насторожі і напохваті та служив і служив, підкреслюючи свою незмінну вірність, тож підозрілий і винахідливий у покаранні цар Борис не міг його в чомусь викрити і схопити за зябра. Тож мусив терпіти, хоч цілком йому і не довіряв, відчуваючи в ньому сильнішого й підступнішого конкурента, який лише вдає, що вірно служить, а насправді чекає зручного моменту, щоб дати підніжку.
Василій Іванович на своїй службі ходив, як би ми сьогодні сказали, по мінному полю, але так жодного разу там, де інші схиблювали, не схибив, тож і не підривався, завжди залишаючись на службі і на поверхні царського болота, котре й не таких, як він, затягувало на дно.
Завжди знав, що треба цареві, і тільки те й робив. І цар Борис аж руки чухав, але схопити в’юна Шуйського не міг. Шуйський незмінно упереджав всі його дії і робив так, що Годунову нічого не залишалося, як терпіти хитрого князя. Хоча аби спровокувати його, загнати на слизьке, раз по раз доручав йому небезпечні справи, аби він нарешті дав маху. Не виходило. Шуйський умів триматися, невірних кроків не робив і добре годив Годунову, ненавидячи його.
У 1591 році, коли Годунов послав його на чолі урядової комісії до Углича розслідувати заплутане діло з буцімто убивством засланого туди сина Івана Грозного, царевича Дмитрія, Шуйський і тоді вивернувся. Царевич був законним претендентом на трон — як син царя Івана. У той час як Борис Годунов законних прав на трон, який захопив, не мав. І доки царевич Дмитрій був би у цьому світі, доти Годунов і почувався б непевно. Годунов багнув знищити царевича як свого суперника, але намагався те зробити руками інших, аби не заплямувати себе на царстві. Для нього єдино прийнятливою була б версія загибелі царевича Дмитрія. А чутки тоді ходили різні. Одні заявляли, що Дмитрій таки загинув, інші — що він дивом таки уцілів. І це нервувало Годунова. Шуйський це добре знав, тож урядова комісія під його орудою ухвалила і винесла вердикт (той, що був зело потрібний Годунову!): буцімто царевич Дмитрій справді загинув — зарізавшись ножиком під час дитячих ігор, коли на нього напала падуча. Виходило, що царевич таки загинув, і загинув від нещасного випадку, бо ніхто його не убивав.
Це було офіційне рішення офіційної урядової комісії, і воно мало переконати, що: а) царевича немає в цьому світі, і отже, він не буде претендувати на трон; б) він сам «зарізався», цар Борис — як дехто пасталакає — тут ні при чім.
Борис Годунов рішенням слідчої комісії, що її очолив Василій Шуйський, лишився задоволений. І навіть похвалив Шуйського. Ще й по-панібратському поплескав його по плечу: правильно служиш, боярине і князю, так і далі служи.
І Шуйський служив.
Борис Годунов мовби став йому нарешті довіряти більше... І звідтоді Василій Іванович твердо-твердо підтримував цю версію, вердикт своєї комісії, що царевич Дмитрій мертвий і стояв на цьому горою, але...
Доти, поки при владі був Борис Годунов. Щойно він загадково й нагло помер у 1605 році, як колишній голова слідчої комісії по розслідуванню справи загибелі царевича Дмитрія раптом різко змінив свою думку. Але перед цим, у році 1604-му, ще за життя Годунова, як царевич Дмитрій з’явився на руському прикордонні, Шуйський на Красній площі при великому збіговиську народу кілька разів заявляв про те, що це самозванець, адже він, Василій Шуйський, ось цими руками хоронив справжнього царевича в Угличі. Заспокоєний цими запевненнями, цар Борис у січні 1605 року послав Шуйського з військом проти Дмитрія на допомогу пораненому князю Мстиславському. Новий воєвода, якого з Москви виряджало багато чиновних стольників і стряпчих, знайшов військо біля Стародуба в лісах, між засіками, де воно, підсилене дружинами, все ж ховалося від супротивника, дещо занепале духом від попередньої поразки.