Кров на снігу ІІ: Ще Більше крові

— Отже, ти сам розумієш, у яке скрутне становище ти мене поставив, — повів далі Рибалка.

Звісно, вони прийдуть по мене і схоплять; але, якщо вони змушені будуть уколошкати мене посеред вулиці, я принаймні уникну переробки на рибний фарш.

— Отож я й думаю, хто з тих, кого я знаю, у змозі належно виконувати цю роботу? Хто здатен убивати. Я знаю тільки двох таких. Один, до речі, дуже вправний, але настільки любить убивати, що його задоволення від самого процесу здається мені... — він поколупав нігтем у передніх зубах, — здається мені збоченням.

Він оглянув свою здобич на кінчику нігтя.

— До того ж він відпускає собі довгі нігті. А мені не потрібен збоченець із жіночим манікюром; мені потрібен чоловік, здатний розмовляти з людьми. Ти спершу побалакай з людиною, а вже потім, якщо до людини не доходить, експедируй її. То що, Юне, скільки ти хотів би?

— Перепрошую?

— Я питаю, скільки б тебе влаштувало. Вісім тисяч на місяць?

Я закліпав очима.

— Ні? А якби, скажімо, десять? Плюс премія у три­дцять тисяч за кожну ймовірну експедицію.

— Ти пропонуєш мені...

— Дванадцять. Ти, холера, міцний горішок, Юне. Та нехай, це я в тобі теж поважаю.

Я сопів, тяжко дихаючи носом. Він пропонував мені посаду колектора і кілера, що звільнилася по смерті Ту­ральфа.

Я ковтнув слину. Я міркував.

Я не хотів цієї роботи.

Я не хотів цих грошей.

Але я потребував їх.

Їх потребувала вона.

— Дванадцять... — мовив я, ніби вагаючись, — на позір, привабливо.

Робота виявилася нескладною.

Варто бувало тільки прийти і сказати, що я колектор Рибалки, і гроші вмить сплачувалися без подальших розмов. Мене взагалі не перевантажували роботою; здебільшого я сидів у підсобці рибної крамниці та різався в карти з Брюнгільсеном, який завжди шахраював, і Дебелим, який цілий час патякав про своїх чортових ротвейлерів, які вони меткі звірюки. Я нудьгував, я боявся, але ж платня надходила справно, і я вже підрахував, що, пропрацювавши на нього ще кілька місяців, зможу сплатити за рік її лікування. Я спо­дівався, ще не буде запізно. А до рибного смороду людина може звикнути, як практично до всього ін­шого.

Одного чудового дня Рибалка прийшов і заявив, що має для мене дещо серйознішу, ніж зазвичай, справу, яка потребує водночас делікатності й твердості.

— Він купує у мене «спід» роками, — сказав Рибалка. — Оскільки він не друг, не родич чи співпрацівник, я дозволив йому брати у кредит. І з ним ніколи не було проблем, аж донині, коли він став затримувати виплати.

Йшлося про Космоса, старшого чолов’ягу, що приторговував «спідом», сидячи за столиком у «Золотій рибці». «Золота рибка» — це генделик у доках. Вікна заліплено шаром сірої пилюки з шосе, а всередині рідко траплялося більше трьох-чотирьох відвідувачів одночасно.

Працював Космос за таким алгоритмом: клієнт заходив у генделик і сідав за сусідній столик — завжди вільний, бо Космос вішав на стілець поруч із собою свій піджак і клав на стілець журнал «Йемме». Сам він сидів і розгадував міні-кросворди у газеті «Афтенпостен» чи «ВГ» або великий кросворд Хельге Сейпс у «Дагбладет» і, звісна річ, у «Йемме». Космос двічі вигравав загальнонорвезький конкурс із розгадування кросвордів у «Йемме». Клієнт клав конверт із грошима у журнал і йшов до туалету, а коли повертався, в конверті замість готівки вже містилася доза метамфетаміну.