Погода, яка змінила світ
- Автор: Розенлунд Маркус
- Год: 2021
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Анетти Антоненко
- ISBN: 978-617-7654-60-4
- Жанр: История
Электронная книга - «Погода, яка змінила світ». Краткое содержание книги:
Досвідчений журналіст, цікавий оповідач Маркус Розенлунд, подорожуючи машиною часу крізь століття, демонструє, як погода руйнувала цілі цивілізації та визначала переможців воєн. Крізь сплетіння наукових фактів з історією та суспільними науками ви дізнаєтесь, який існує зв’язок між казковими тролями і кліматичними змінами, між «Криком» Едварда Мунка та виверженням вулкана, між поразками видатних полководців і примхами стихії. Втім, ця книжка – не набір сухих фактів. Пояснюючи складні речі простими словами, часом із гумором, автор застерігає проти того, що може статися, коли нехтувати глобальним потеплінням сучасності.
«Погода, яка змінила світ» – безумовний подарунок для поціновувачів художнього репортажу, кліматології та історії.
Усього їхнього майна, усієї їхньої сутності таки забракло для перемоги в раптово виниклій боротьбі за ресурси. Боротьба, що велася проти новоприбулих, конкурентного, легко пристосовуваного, прудкішого та краще озброєного виду, стала для них всього-на-всього занадто нестерпною. А надто коли союзником конкурентів випадково став дедалі примхливіший клімат, дедалі холодніша погода та зникнення великих лісів – їхньої домівки.
Але, уявіть, якби все пішло інакше! Як виглядав би наш світ сьогодні, якби неандертальці вижили? У програмі Шведського телебачення Сванте Пяебо дозволив собі трохи гіпотетичних роздумів такого штибу, які не є чужими для авторів і ентузіастів наукової фантастики. Якби неандертальці продовжили існувати, а не зосталися стертими з лиця землі, як сучасні люди поводилися б з ними? Які б між нами склалися відносини? Певна річ, ми б також досі існували у цій альтернативній історіографії.
Пяебо стверджував, що співіснування із неандертальцями змусило би людство глибше задуматися над тлумаченням того, що є людським і що ним не є. Строгого поділу на людей, з одного боку, та на все інше, з другого, можливо, тоді не існувало б. Межа між «нами» й «ними» була б менш чіткою. Неандертальці навчили б нас чогось нового про толерантність.
«Або ж ні, – майже водночас констатував Пяебо. – Якби неандертальці існували серед нас, людство могло б бути ще нетерпимішим до них, ніж до наших ближніх з іншим кольором шкіри чи інакшою від нашої орієнтацією».
Ми можемо лишень розмірковувати, а якщо кров неандертальців залишилася на руках наших прабатьків – жалкувати вже запізно. Вони зникли, раз і назавжди. Достоту як й інші родинні види, включно з денисівською людиною та людиною флореською, Homo floresiensis. Гілки родинного дерева людства не такі вже й густі, еге ж? Підозріло рідкі насправді та майже одинакові. Куди зникли неандертальці – зрозуміло, але ж де всі гобіти реальності, а ельфи, а єті, а хтозна які інші родичі Homo sapiens?
А де сьогодні мамонти? Їм фактично вдалося прожити значно довше, ніж неандертальцям: уважається, що останні мамонти жили на острові Врангеля – що на півночі найсхіднішої частини Сибіру – не так уже й давно, лишень 3600 років тому. Це майже вчора в масштабі давніх часів. Тоді цивілізація Стародавнього Єгипту перебувала в самому розквіті, а великі піраміди в Гізі вже тоді були тисячолітніми. Стоунхендж в Англії, мабуть, трохи старіший.
Старий Чікко, незахищена від вітру ялина, що досі росте на горі у шведській провінції Ємтланд, на час смерті мамонтів уже мала шість тисяч років. Вік старезного дерева встановлений методом радіовуглецевого датування старих шишок, знайдених під ялиною. Окрім того, 9500 років – це не вік ствола дерева, а вік вцілілих частин кореневої системи, які з часом пустили нове коріння. Жодна первісна частина Старого Чікко не дійшла до наших днів, але генетично – це та сама рослина з добіблійного часу.
Що ж забило останній цвях у домовину древніх мамонтів, другого великого переживця льодовикового періоду після неандертальців? Підозри вчених зводяться до добре знаних причин – зміна клімату та люди. Археологічні сліди з острова Врангеля вказують на появу людей на острові приблизно у той ж час, коли й вимерли останні мамонти. Ймовірно, частково їхня смерть спричинена спрагою, адже тоді рівень Світового океану піднявся й прісні озера, з яких мамонти пили, наповнилися морською сіллю. Водночас на острів, який став для них доступним у дедалі теплішому кліматі, прибули люди.
Учені ведуть балачки про відродження мамонтів шляхом прищеплення їхньої реконструйованої ДНК ембріонові сучасних слонів. Питання полягає в тому, який сенс матиме таке створіння. Світ, у якому жили мамонти, зник дуже давно, й вони не були лише набором усіляких генів. Ці звірі були стадними тваринами, що жили в складному соціальному контексті, який ніколи не вдасться відтворити, навіть за вдалого відтворення ДНК. Можна, певна річ, спробувати вкоренити їх у сучасне стадо слонів, але постає питання: як слони їх приймуть? І знову-таки: навіщо це робити, крім того, щоб довести, що це можливо?
Зі схожою проблемою, однак дещо глибшою – тому що вона дотична до того, що є людським, а що ним не є, – ми стикаємося у випадку з неандертальцями. Теоретично, ми могли б відродити первісних людей. ДНК неандертальців уже навіть реконструювали. Їхнє відродження нині є цілком іншою історією, на відміну від життя з нами від початку із гіпотетичних прикладів Сванте Пяебо. Легко уявити собі, наскільки жорстоко спробувати наново ввести доволі сонного неандертальця у світ, у якому майже повністю бракує знайомих йому ознак, а клімат не пасує йому ще більше, ніж раніше. Цей індивід неминуче сприйматиме майбутнє як циркову виставу, повну дивин.