Без крові. Така історія
- Автор: Барикко Алессандро
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-2788-7
- Переводчик: Роман Скакун
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Без крові. Така історія». Краткое содержание книги:
Ніна, головна героїня книжки «Без крові», усе своє життя шукає тих, хто вбив її сім'ю. Шукає і вбиває. І ось вона знаходить останнього. Але тут замість помсти приходить інше почуття…
Дія роману «Така історія» починається в 1903 році, з історичних перегонів Париж-Мадрид, і закінчується в 1950-му не менш історичною гонкою «Міллє Мілья». Але перегони — це тільки фон. Головний герой роману Ультімо Паррі ремонтує автомобілі й продає роялі, кохає й воює на полях Першої світової, ще до Америки і повертається назад, узагалі робить те, що робили люди в навіженому XX столітті…
Чоловік повів далі.
— Усі думали, граф зробить так, щоб вона зникла. Але він учинив інакше. Він залишив її у себе. Йому дали зрозуміти, що він повинен її позбутися. Але він не зважав і далі ховав її в себе вдома. Нарешті він заявив: можете більше не хвилюватися через цю дівчинку. І оженився з нею. Багато місяців усі тільки й говорили, що про це весілля. Утім, поговорили та й забули. Дівчинка виросла і народила графові трьох синів. Ніхто й ніколи не бачив її поза маєтком. Усі називали її Донна Соль — таке ім’я дав їй сам граф. Про неї можна було почути дивні речі. Казали, що вона не розмовляє. Що вона ніколи не розмовляла. Ще за часів Урібе ніхто не чув од неї ані слова. Може, вона була хвора. А може, така в неї була вдача. Так чи так, а всі її боялися, хоч ніхто не розумів чому.
Жінка всміхнулася. А тоді дитячим жестом відгорнула назад неслухняне волосся.
Було вже пізно, і офіціант запитав, чи не хотіли б вони повечеряти. До кафе зайшло троє типів, що розклалися в кутку й заходилися грати музику. Щось танцювальне. Чоловік сказав, що не голодний.
— Я вас запрошую, — сказала жінка, усміхаючись.
Чоловікові все це здавалося безглуздям. Але жінка наполягала. Вона сказала, що вони могли б замовити по десерту.
— Десерт будете?
Чоловік кивнув.
— Добре, то значить, десерт. Ми візьмемо десерт.
Офіціант сказав, що це правильне рішення. А тоді додав, що вони можуть лишатися тут, скільки схочуть. Не мусите, мовляв, дивитись на годинника. То був молодий хлопець, що говорив із дивним акцентом. Вони побачили, як він пішов назад до прилавку і голосно прокричав замовлення комусь невидимому.
— Ви часто сюди заходите? — запитала жінка.
— Ні.
— Тут гарне місце.
Чоловік роззирнувся. Сказав, що так, справді гарне.
— Усе це вам розповіли ваші приятелі?
— Так.
— І ви їм вірите?
— Вірю.
Жінка мовила щось упівголоса. А тоді попрохала чоловіка розповісти, що там було далі.
— Навіщо?
— Розкажіть, прошу вас.
— Це не моя історія, а ваша. Ви знаєте її ліпше за мене.
— Хтозна, хтозна…
Чоловік похитав головою.
І знову вп’явся поглядом у свої руки.
— Одного дня я сів на поїзд і поїхав у Бельсіто. Минуло вже стільки років… Я нарешті почав спати по ночах. Ніхто з тих, із ким я мав справи, не називав мене більше Тіто. Я гадав, що мені вдалося все забути, що війна справді скінчилася й лишилося зробити тільки одну річ. Я сів на поїзд і поїхав до Бельсіто, щоб розповісти графові про дівчинку, про криївку, про все це. Він знав, хто я. Він був дуже люб’язний, завів мене до бібліотеки, запропонував мені випити й запитав, за якою справою я приїхав. Я сказав:
— Ви пам’ятаєте, як воно було тієї ночі в гасієнді «Мато Рухо»?
А він каже:
— Ні.
— Тоді, коли вбито Мануеля Року…
— Не знаю, про що ви.
Граф говорив напрочуд спокійно, навіть лагідно. Він здавався дуже впевненим у собі. У його голосі не було й тіні сумніву. Я все зрозумів. Ми поговорили ще якийсь час про роботу й навіть про політику, а потім я підвівся й пішов. Він покликав якогось хлопчика й наказав йому відвезти мене на станцію. Цей хлопчик мені добре запам’ятався, бо йому було всього чотирнадцять, а він уже вмів водити машину і йому дозволяли самому сідати за кермо.
— То був Карлос, — сказала жінка.
— Я не пригадую, як його звали.
— То був мій старший син, Карлос.
Чоловік хотів ще щось сказати, але тут прийшов офіціант і приніс десерт. І ще одну пляшку вина. Він запитав, чи не хотіли б вони скуштувати цього вина, що дуже добре йде до солодкого. А тоді докинув щось дотепне про хазяйку кафе. Жінка засміялася, кокетливо мотнувши головою, — колись, мабуть, перед цим жестом було неможливо встояти. Коли офіціант пішов, чоловік повів далі свою розповідь.
— Того дня, перш ніж вийти з Бельсіто, я прямував довгим коридором повз десятки зачинених дверей і думав, що десь тут, у цьому домі, є й та дівчинка. Мені хотілося її побачити. Я не знав, що їй сказати, але мені дуже хотілося через стільки років знову — востаннє — побачити її обличчя. Саме про це я думав, ідучи коридором. І сталася дивна річ. Раптом одні з дверей відчинилися. І якусь мить я був свято впевнений, що зараз із цих дверей вийде вона й розминеться зі мною, не зронивши ні слова. — Чоловік злегка похитав головою. — Але ніхто не вийшов. Життю завжди чогось бракує до досконалості.
Жінка, тримаючи в пальцях ложечку, дивилася на десерт, що лежав перед нею на блюдечку, — немовби шукала замок, куди треба вставити ключ.