Брати Кошмарик, Магістр і я

Марек уже сердився.

— Гаразд. Але тоді ти паче затявся. Навіть не пробував уявити собі чотиривимірного циліндра. Будь ласка, зрозумійте мене, — пояснював він, — от ми сидимо собі в манежі. Щоб було зручніше, посідали на горщики. Не тому, що було щось потрібно, а просто для зручності. Спочатку я спокійно пояснюю залежність між масою і енергією. Трохи мовчу. Потім переходжу до явища заломлення променя світла в гравітаційному полі. Де там! Бачу, йолоп нічого не тямить. Повертаюсь до геометрії, до теорії відносності. Поволі піднімаюся з горщика і починаю на весь голос. Раджу, щоб він повернувся до максвеллівської[3] теорії електромагнітного поля. А ти що?

— Отже, тобі можна верещати, а мені не можна? Я теж зірвався, Сказав, що віддаю перевагу полю золотистих хризантем над електромагнітним полем, — втрутився Ярек.

— Ви розумієте? — розізлився Марек. — Я розповідаю йому про рівняння, яке є ключем до чотиривимірного циліндра, а він мені каже про хризантеми! Графоман! Він просто поражає мене! Запевняє, що на цей день з нього вистачить часового простору, перемикає радіоприймач на третю програму й починає пояснювати, що за хвилину ми почуємо Першу симфонію Брамса. Я люблю музику, але не тоді, коли пояснюю розумово відсталому братові таємницю ейнштейнівського часового простору. Я стараюся. Роблю що можу. А він? Він пропонує мені першу частину симфонії Брамса! Ну я й завівся. Сказав, що його мозок схожий на циліндр. Але не на чотиривимірний, а на звичайний коток. Такий важкий, що ледве повзе. Тоді він сказав, що я півпровідниковий недоумок. І якщо промовлю ще хоч слово, то він бахне мене похилою площиною. Ну й тоді…

— Ми почули зойк.

— Пронизливий зойк переляканої жінки.

— Тітки.

— Яка вже довгий час стояла на порозі нашої кімнати.

— Стояла, бідолашна, й слухала.

— Аж зомліла. Й опустилась на підлогу, мов зів'яла хризантема.

— Це означає: зів'яла й опустилась на підлогу.

— Ох-ох-ох, — по-блазенському запхикав Діопізій. — Напевно, дуже зомліла.

— Магістре, — сказав лагідно Марек, — в останній раз застерігаю вас. Ви хочете розважатися за наш рахунок? А може, вам теж кортить зомліти? На який час?

Магістр перелякався, мов дитина. Він майже танув у безмовних вибаченнях і обіцянках.

Однак мене цієї миті магістр Діопізій зовсім не обходив. Я був зворушений розповіддю про лагідну, милу жінку, яка, прислухаючись до обміну поглядами і люб'язностями двох шістнадцятимісячних племінників, зламалась під тягарем неймовірності. Я й сам зомлів би!

— Не сподівався такого від вас, — мовив я суворим голосом.

— Ми також! — вигукнули вони, — Ми також не сподівалися від себе такого! І досі нас мучать докори сумління.

— А що сталося з тіткою?

Вони похмуро глянули один на одного й махнули руками.

— Та кажіть же зрештою! — вигукнув я. — Що з нею?

Старший надав слово молодшому.