Темна вода

Директором виявився печальний мужчина непевного віку. Віталій спробував прикинути, скільки йому може бути років, і швидко облишив цю дурну справу. Худий засмаглий невисокий чоловік, стрижений під йоржик і вдягнений лише в сині шорти, які колись були джинсами, власним прикладом доводив: не треба вигадувати ніяких еліксирів молодості, сідати на кремлівські дієти чи купувати різні стимулятори-метелики. Ось вам три джерела і три складові частини здорового вигляду — сонце, повітря, вода. Шульга підозрював, що Василю Обухівському далеко за п’ятдесят, і що останніх років двадцять він шість місяців на рік проводить тут, на ввіреній йому території. Звідси і причина смутку — нові часи, нові поняття, нові люди. Прийшли ці нові люди з новими поняттями, показали кому треба купу грошей, і тепер невідомо — хазяїн він, Обухівській, на цій базі чи тільки лялька, яку за мотузки смикають і яка вже нічого не вирішує.

А ще не ясно, чи залишить новий власник його на робочому місці. Ясно, є йому чого сумувати і є причини дивитися вовком на кожного, хто приперся після особистого дзвінка хазяїна.

— „Люксів” у нас нема.

— Для чого? — Мельник узяв у нього ключ із бляшаною бирочкою, на якій була вибита цифра „13”. — Ой, а іншого номеру в нас нема?

— Забобони?

— А то!

— Не ти один! — відрубав Обухівський. — Зараз народ такий пішов — не хоче свої гроші за тринадцятий номер платити. Тому тільки він у нас гуляє навіть коли пік сезону. Значить, він єдиний зараз вільний.

— Слухайте, а раптом я заплачу — і ви дасте мені будиночок із іншим номером?       

— Нічого не вийде. Зайнято все. Хочеш — бери намет, у нас тут прокат.

— Раз так, то нехай — якось переживу, — знизав плечима Мельник.

— Куди дінешся, — буркнув Обухівській і повів його до вказаного будиночка.

Це виявилася пофарбована в жовтий колір фанерна споруда, яка більше нагадувала шпаківню чи собачу буду великих розмірів. До неї прибудували невеличку тераску. Від будиночка до будиночка тягнулися дроти.

— Обережно, розетка там іскрить, — Обухівський відчинив невеличкий навісний замок. — І бажано не курити всередині. Бо пропалиш матрац, а в на їх поки мало.

— Поміняти розетку не додумалися?

— Для чого? Там же не живе ніхто ніколи, я ж казав тобі!

Мельник зазирнув усередину. Голі стіни, дві койки з панцерними сітками, стоять біля стін одна навпроти одної. Дерев’яна поличка, на ній — чайник, каструля, два полумиски, в одному з них — дві ложки і дві виделки. Два емальованих кухлі. Все на вигляд дуже старе. Відразу при вході біля розетки — холодильник „Кристал”.

— Працює? — кивнув на нього Віталій.

— Якщо ти його не уграєш, — Обухівський обережно всунув штепсель у розетку, холодильник сильно загудів, здавалося — зараз випустить жмут вогню з сопла і полетить, проваливши фанерний дах. — Білизну отримаєш у мене. До речі, поки що білизна — тільки для персоналу. Твій хазяїн обіцяє видавати з часом кожному, чистий тобі готель... Цей раз народ іще обходиться своїми простирадлами.