Темна вода

— Нічого собі чистенький банкір! Меценат і спонсор!

— Перестань. Заруба тут ні до чого. Він з нею одружився для того, аби за бугор випустили. Американці холостякам із колишнього Союзу візи не дають. Залишив її тут, потім уже з-за кордону через два роки оформив розлучення.

— Заочно?

— А чого ж? Так можна. Дітей у них нема, квартиру на неї записав, від права на спільне майно відмовився. Прислав якогось спритного юриста, той все швиденько оформив — і хай живе свобода! — Локотков блазнювато відсалютував пляшкою.

— Ти, бачу, стільки про нього знаєш, наче член його сім’ї.

— Він же мій давній знайомий. Навіть аби ти в когось іншого спробував довідки про Зарубу навести, тебе б усе одно до мене спрямували. На початку дев’яностих Паша бухгалтером працював на одному нашому заводі, який ще в перебудову по швах тріщав. Ну, він прокрутився і примудрився практично все, що можна було перетворити на брухт кольорових металів, із заводу вивезти. Спочатку — в Київ, потім на Росію переключився, благо до кордону тут до плюнути можна. Але найбільше йому сподобалося гнати брухт у Прибалтику. Сам ніде не світився, тому коли всю його підприємницьку компанію замели, Заруба викрутився. Прикинувся нещасним бухгалтером, який просто списував те, що інші крали. Головне — всі інші в один голос заявляли на слідстві, що бухгалтер справді прямого відношення до їхнього брухтового бізнесу не мав. Словом, усіх посадили. А Заруба кудись пірнув, аби виринути, коли тут у нас у області одна фінансова піраміда почала будуватися. Реклама в газетах, нібито прозорий бізнес. Схема традиційна: сьогодні покладете у ямку п’ять золотих монет, а на ранок дерево з монетами виросте. Тільки в тій схемі один нюанс був: на носі обмін купонів на гривні, і народу пропонували зараз віддати чим більше купонів, аби потім отримати в два рази більше гривень, ніж це передбачатиме офіційний курс обміну. Якого тоді, до речі, ніхто не знав.  

— Здорово! Зарубу за це не посадили?

— Навіть не збиралися. Ти що, він же знову офіційно не при ділах. Він тільки купони на долари перетворював і на кілька різних рахунків клав. Аби потім, будучи фаховим бухгалтером, перекинути всі гроші на один рахунок, до якого мав доступ тільки він один. Думаю, це стало основною причиною, чому його причетність до такого грандіозного кидку не вдалося довести. Швидше за все, він пообіцяв подільникам: тільки-но все закінчиться, розділить гроші. Тому коли хто попався — краще мовчати і максимально відмазувати його. Адже він, Павло Заруба, їхній грошовий мішок.

— Невже ніхто не попався?

— Вони, Віть, півроку жирували. Щойно другого вересня дев’яносто шостого року ввели гривню, як народ погнав за своїми грішми. Перші п’ятдесят чоловік навіть щось отримали. Іншим, хто в черзі стояв, оголосили: гривнева готівка закінчилася, все ж таки гроші нові, мусите розуміти ситуацію. Люди зрозуміли і розійшлися. Наступного дня лавочку вже прикрили. Коли нам косяком заяви пішли, нікого з аферистів уже не було в зоні досяжності. Це вже потім нам стукнули про ймовірну причетність Заруби. Але він, на відміну від інших, нікуди не тікав. Я його особисто на допити викликав, він каву приносив, пили, тринділи ні про що. Вираховували процент лохів на душу населення. Ось тобі і все розслідування. Після цього Заруба почав готувати документи для виїзду в Америку.