Корабель з райдужними вітрилами

Почалось ось з чого. Вчора Валентина Сергіївна, проводжаючи її, вже на площадці, сказала їй:

— Іржику… (Спершу вона намагалася говорити — Іро, але так з того нічого не вийшло. Коли кожного дня чуєш від усіх: Іржику, Іржику, то мимоволі звикнеш. І Іра до цього імені звикла, і Валентина Сергіївна.)

Отже Валентина Сергіївна шепнула їй:

— Іржику, може статися, що я завтра затримаюсь на роботі, так ти увечері прийди погодуй Максима. В холодильнику є пельмені, звари і дай йому. Розумієш, він зачитається і не поїсть вчасно, про все забуде. Тільки… Ну, ти мене розумієш. Взагалі, він тебе слухає навіть краще, ніж мене. Одна ти вмієш з ним по-справжньому розмовляти.

Це — правда. І це почалось чи не з першого дня їх знайомства. З тих пір у Іржика чітка лінія поведінки у взаєминах з Максимом. Для неї немає крісла з колесами, на якому він сидить, для неї, навпаки, є його ноги, які йому не служать. Вона ведеться з ним так, як з усіма хлопцями, з цими здоровими «ногатими» лобанями, яких на кожному кроці треба вчити ґречності щодо дівчат.

І Максимові це страшенно подобається. А вони, ці «ногаті» лобані, анічогісінько не розуміють, кожен з них, коли вони збираються у Максима вдома, один поперед другого поспішають стати Максимові нянькою. Звільнити його від найменшого клопоту. Скажімо, впустить він олівець. І може сам, без їхньої допомоги, запросто підняти його, так ні ж! Всі вони наввипередки кидаються піднімати той олівець, аж лобами буцаються. Максима це страшенно дратує. Він сердиться, а вони не розуміють чому.

Іржик давно помітила, що Максим не такий-то вже й безпорадний. Коли в кімнаті треба поміняти його, як він каже, «дислокацію», він на своєму кріслі рухається швидко і вправно. Коли вони вважають, ніби він без їхньої допомоги аж ніяк не обійдеться, кидаються йому на допомогу, стикаючись лобами, Іржик зводить все на жарт. І тоді вони дивляться на неї, як на черству і бездушну людину. Взагалі-то вони не дурні, наче й розуміють її, але, як пояснив Олег Борщов, все у них виходить «інстинктивно». «Рефлекторно» — поправив його Кирило Куличенко. Але хоч «інстинктивно», хоч «рефлекторно», Максимові від того не легше.

З Олегом і Кирилом все ж таки менше мороки. А от Вадька Іванов і Толик Юхимець, ті по-справжньому дратують Іржика. Вадька — своєю категоричною раціональністю. Він, наприклад, вчора заявив:

— Треба писати колективного листа!

Це було в дворі, коли вони гуртом вийшли від Максима.

— Куди? Кому? Якого листа? — запитала Іржик.

— В Москву, звичайно, про Максима.

— Що «про Максима»?

— А чому його так погано лікують, що він досі не ходить. Треба щось робити.

Ну, тут Олег Борщов завівся в тому плані, що лікарі у нас чудові, особливо «по ногах» (так і сказав — «по ногах), він сам це добре знає, чув, як його тренер розповідав, що саме в нашому місті одним лікарем «по ногах» винайдені такі електричні штуковини, в які варто тільки встромити ноги після тайму, увімкнути струм, і втому наче рукою знімає. Там, в тих штуковинах, як пояснював Олег, курсують якісь «бродячі» струми. От ті «бродячі» струми і знімають втому.