Вітер часу

Наступного дня зранку Володя знов попрямував до скверу Революції, тут біля «скельця» його чекала Анжела. Цього разу Володя не мав ключа, Женя вже повернувся, і Міша пішов до нього. Володя вирішив запросити Анжелу до себе у Старе місто, однаково він у понеділок полетить до селища експедиції. Вони пішли на вулицю Навої, яка була недалеко від скверу. По мосту перейшли бурхливу Бозсу, потім пішли тротуаром під деревами, вкритими першим листям, уздовж вузьких ариків, забраних у бетон. Недалеко від мавзолею Шейхантаур звернули праворуч і між високими будинками вийшли на курну биту вуличку серед глиняних дувалів. Увійшли у двір, де хазяйка щось прала у ночвах. Вона доброзичливо привітала Володю і Анжелу.

Володя відчинив двері своєї «квартири», яка не замикалась ззовні. Але з середини він замкнув її на гачок. Передбачаючи прихід Анжели, він накупив різних делікатесів і пляшку напівсолодкого вина «Боян-Ширей». Анжела, увійшовши в кімнату, відразу скинула черевики і задоволено пройшлася прохолодною долівкою, потім сіла на володіну розкладушку, застелену спальним мішком.

– Ти тут спиш? – з цікавістю оглядалась вона.

– Так, але ми постелемо мішки на підлозі.

– Почекай, розкажи спочатку, як твої справи? Захистив звіт?

– Так, на «відмінно». Учора вже відсвяткували.

– Отже, незабаром у свою пустелю?

– Завтра відлітаємо. У нас є аеродром, туди літають АН-2 з Самарканду, але на завтра ми замовили з Ташкенту.

Обличчя Анжели залишалось спокійним, вона тільки кивнула.

– Я чекатиму твого листа, на початку червня мені однаково треба до Ташкенту на пару днів. Дай мені твою адресу, я тебе знайду.

– Я тобі напишу, не турбуйся. Вдома я так чи інакше не залишусь, заміж за собачника не піду. Давай краще вип’ємо, я бачу ти припас дещо.

Володя відкоркував пляшку, налив вино в піали, з яких вони з Мішею пили чай. Склянок не було, бо вдома вони спиртне не пили, хазяї були б незадоволені.

Вони випили пляшку вина, до закуски Анжела не доторкнулася. Володя сів поруч і поцілував її. Анжела відразу ж відповіла, він відчув, яка вона м’яка і піддатлива. Володя підвівся, вона теж і дивилась, як він постелив на підлозі мішин спальник на ватині, а потім на нього свій. Виглядало досить м’яко.

– Давай допоможу, – Володя взявся за сукню.

– Я сама, – заперечила Анжела.

– Нічого, мені приємно тебе торкатись, – відповів Володя, а вона, як йому здалося, вдячно посміхнулась.

Цього разу Анжела нікуди не поспішала, вони провалялись на мішках половину дня.

– Тобі подобається? – спитав він.

– А хіба непомітно? – відповіла запитанням вона. – Так би і залишилась тут, не йшла додому. Ти такий ласкавий, я не очікувала.

– Залишайся, завтра летимо разом, квитки не потрібні.

– А диплом? Не дарма ж я п’ять років витратила. Почекай трохи.

Час наближався до третьої, але Анжела не поспішала, вона прийнялась готувати чай. Випили чаю.

– Ну, вже час, – подивилась вона на годинник. – Проведи мене до вокзалу.