Вітер часу

Хазяїном будинку був старий узбек, як з’ясувалось, голова «махалі», тобто кварталу, в якому жили усі його родичі. Разом з ним в будинку мешкала родина його старшого сина. Стосунки у Володі і Міши з хазяями відразу налагодилися, вони вчасно платили за квартиру по тридцять рублів на місяць. Хазяїн вважався червоним партизаном, у двадцятих роках він разом з червоною армією боровся з басмачами. Він хворів на астму і, як заслужена людина, безкоштовно отримував дефіцитні імпортні ліки, які відразу ж продавав. Аксакал був також хранителем «общака» – грошей, які йому у вигляді внутрішнього податку здавали родичі. Про це Володя узнав, коли хазяїн попрохав його і Мішу порахувати гроші. Вони пішли в його житло, де він розпоров матрац і витрусив на ковдру купу банкнот. Виявилось сімдесят дві тисячі. Гроші, за словами діда, зберігались для допомоги членам родинного клану, якщо вони, наприклад, потрапляли під слідство або навіть у в’язницю, або ж їм була потрібна медична операція тощо.

Такі ж самі добрі стосунки у квартирантів були з хазяйкою – дружиною старшого сина, узбечкою років сорока, яка полюбляла з ними побалакати про політику. Бачити квартирантів вона могла зранку, коли вони по черзі бігли до туалету, розташованому при виході з двору. Особливість туалету складалася в тому, що двері його були височиною тільки до поясу, так що коли Володя присідав, голова його височіла над дверима. Цю голову міг бачити кожний, хто входив до двору або виходив з нього. Хазяйка звичайно зупинялась перед дверима і розмовляла на теми, які її цікавили, а Володя думав, що запізнюється на роботу, але не міг встати.

Володя і Міша вдома тільки ночували. Вдень були на роботі, а ввечері з іншими колегами-холостяками йшли до центру міста, де разом з хрущовською відлигою з’явились кав’ярні і коктейль-хол, в якому виступали джазові колективи. У вихідний день Володя і Міша ходили на гості до тих працівників експедиції, родини яких мешкали в Ташкенті – до старших геологів або ж до жонатих друзів, однокашників Міши. Вони вже отримали квартири у великому новому будинку Об’єднання в південно-західній частині міста. Один з них, Женя, мешкав у двокімнатній квартирі, дружина залишила його, поїхавши назад на Урал. Іноді сюди приходили дівчата, знайомі Жені.

Справа вже йшла до весни, середина березня. На клумбах недалеко від Університету розквітли тюльпани. Скоро у поле, в Кизилкум. На початку квітня захистять геологи звіт, і… прощавай, Ташкенте, до кінця року!

У цьому сквері знаходився коктейль – хол, «скельце», як його називали. Сюди заходили Міша, Володя і Женя, щоби відпочити після роботи. Тут же збиралися і вродливі дівчата – переважно європейки і татарки, узбечок практично не бувало. Знайомство з ними заводив Женя, оскільки мав свою квартиру і підшукував супутницю життя.