Вітер часу
- Автор: Наслунга Влад
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Мультимедійне видавництво Стрельбицького
- ISBN: 978-1-387-72389-8
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Вітер часу». Краткое содержание книги:
Одного разу у неділю до нього додому зайшли Міша і Володя. На канапі сиділи дві дівчини, які прийшли разом з Женею із «скельця». Вони не зовсім упевнено себе почували, одна взагалі мовчала. Вона була кореянкою з чорним блискучим коротко підстриженим волоссям, доволі широким, але приємним обличчям і вузькими чорними очами. Шкіра її не була засмаглою, як у корейців, працюючих на городах, а матовою, кольору слонової кістки. Володя звернув увагу на її ноги, трохи повняві, але гарної форми і без жодної волосинки, справжні витвори мистецтва. Володя і Міша вже випили по дві чарочки коньяку і були у доброму гуморі. Несподівано для себе Володя клякнув перед кореянкою на коліна і погладив шкіру її ніг. Кореянка подивилась на нього без переляку, незрозуміло посміхнулась і м’яко відвела його руки.
– Ти що, п’яний? – з викликом вигукнула інша дівчина, симпатична білявка з ярко нафарбованими губами, схожа на Мерілін Монро. – Ось одружись і хоч ложкою їж!
Володя подивився у непроникні чорні очі кореянки.
– Красива дівчина, – пробурмотів він, – не утримався.
– А ми дещо маємо, – втрутився Міша, дістаючи з кишені піджака пляшку коньяку.
Усі, крім кореянки, пожвавішали, Женя і білявка пішли до кухні за чарками. Володя сів біля кореянки на місце, що звільнилось на канапі.
– Пробач, – повторив він, – не утримався.
– Пусте, – у дівчини був приємний голос без акценту.
Корейці, взагалі, чисто говорять російською.
– Не бажаєш колись піти зі мною до «скельця»? – наважився Володя. – Гроші маю.
– Я теж маю. А коли?
– Давай в неділю, о сьомій вечора.
– О сьомій не можу, треба додому. Можу об одинадцятій ранку.
– І я можу, приходь обов’язково.
Принесли чарки, випили по сто грамів коньяку, коньяк скінчився.
– Я ще збігаю, – підвівся Женя.
– Ні, ми пішли. Дякуємо за угощення.
Дівчата пішли, Женя вийшов разом з ними.
– Що, сподобалась кореянка? – поцікавився Міша. – Кореянки – корейцям. Небезпечна ця справа, підрізати можуть.
Повернувся Женя, він усе ж збігав до магазину й приніс узбецький коньяк. Випили по чарці.
– Нагадує самаркандський ром, – скривився Міша, – подібної гидоти я ще не пив.
– З однієї бочки наливали, – Женя налив ще по чарці.
– Вибач, Женю, ми тобі, мабуть, стали на заваді.
– Дурниці, я познайомився з ними у «скельці», запросив біленьку, а вона сама піти не наважилась, притягла кореянку.
– На повій вони не схожі.
– Студентки, у травні закінчують університет.
Володя кивнув. Був добрий випадок розпитати хлопців про дещо.
– Ви разом в Учкудуці працювали, – Володя зручніше вмостився на канапі. – Знаєте, як його знайшли?
– Родовище? Давно це було, ми ж тільки останні три роки там працювали, коли експедицію вже закривали, бурили на флангах. А старожили розповідали, що на початку п’ятдесятих років надіслали з Ташкенту загін для перевірки аерогамма-аномалії, яка була якраз у районі пресловутих трьох колодязів. Точніше, вона охоплювала більший район – граніти Айтимського масиву і осадові породи крейдового віку, що на них залягають. На початку вивчали аномалії радіоактивності у горах, де тріщини в гранітах були заповнені окисненими мінералами урану, проте на глибині декількох метрів від поверхні вони зникали. Потім дійшла черга до осадових порід, які вивчались шурфами. Лінії шурфів усе далі йшли від гранітних гірок у пустелю. Руда вже залягала в конгломератах і пісках осадової товщі. Нарешті, можливість вивчення шурфами вичерпалась. Їх глибина досягла 30 м. Треба було бурити свердловини, але Об’єднання не мало бурових станків, бо відомі родовища урану знаходились у горах Приташкентського району і розвідувались штольнями. Вирішили орендувати або купити буровий станок в Узбецькому геологічному управлінні. Звернулись листом до керівництва.
– Ми не проти продати, – відповіли там, – але з навантаженням.
– З яким навантаженням? – здивувався головний інженер Об’єднання.
– Ну, разом з геологом. Розумієш, нам прислали молодого фахівця з Вірменії, Єреванський університет закінчив. Узбецької мови не розуміє, російську теж не дуже. Не знаємо, що робити. Звільнити не можемо, молодий фахівець, розумієш…
Узяли станок з навантаженням. Почали бурити на Учкудуці, а руда усе іде та іде. Стало ясно: знайшли крупне родовище, кинули сюди усі сили.
– А що ж вірмен? – поцікавився Володя.
– Це інша історія. Не до нього було. Вирішили надіслати його туди ж, в пустелю Кизилкум, де ти зараз працюєш, – подивився на нього Женя. – На перевірку аероаномалій в горах Каратау. Та не було часу з ним панькатися. Головний геолог сказав: