Вітер часу

– Я і сьогодні можу ще трохи.

Було видно, що їй не хочеться додому. Але часу було мало: в кіно вже не встигнуть, йти з нею до своєї квартири було незручно, вони з Мішею дівчат туди не водили. Не те, щоб і їм не дозволяли хазяї, надто вже спартанською була у них обстановка.

– У тебе є брати або сестри? – Володі було цікаво більше знати про Анжелу…

– Маю брата і двох сестер. Тато зараз у Казахстані, працює на цілині трактористом, у травні повернеться, коли посіють. А мама працює вдома. Ми зараз ще одну хату будуємо, я мушу допомагати. А у тебе хто є?

– Мої батьки живуть на Україні, у Харківській області. Чула про таке місто – Ізюм?

– Ізюм? – посміхнулась Анжела. – Не чула. Ти не шуткуєш?

– Ні, стоїть на річці Донець. У нас крейдяні гори, ліси, недалеко водосховище на річці Оскол, я там рибалив у дитинстві.

– Я рибу полюбляю, – зізналась Анжела. – Брат ловить товстолобиків у Сирдар’ї.

Підійшов автобус на Куйлюк.

– Не хочеться з тобою розставатись, – Володя намагався угадати, що вона думає.

– Мені теж, – просто відповіла Анжела, тримаючи його руку.

Тоді не заведено було цілуватись на вулицях, вони й не поцілувались.

Володя посидів ще трохи, згадуючи зустріч, потім пішов назад до «скельця», йти було хвилин п'ятнадцять. Там вже накопичилось багато людей, місць не було, деякі просто стояли біля стійки, в тому числі Міша і Женя.

– Ти де був? – поцікавився Міша.

– З Анжелою зустрічався.

– З кореянкою, – пояснив Женя.

– Ну, ти даєш. І як вона?

– Гарна дівчина, мені подобається.

– А ти їй?

– Теж, мабуть. Ми розмовляли не надто багато.

– Валерія, її подруга, каже, що вона ні з ким не зустрічається, – зауважив Женя.

– Заміж збирається. Вірніше, не хоче, але наречений є, мама обрала.

– Якщо не хоче, то й не піде. Це не узбеки, у яких неможливо не послухатися батьків.

Тут Міша і Женя побачили знайомих дівчат і замахали їм руками.

Володя не схотів сидіти з дівчатами і пішов додому, думаючи про Анжелу, куди піти їм наступної неділі.

Пізно увечері повернувся Міша. Він повідомив, що Женя завтра їде у відрядження до Туркменії на два тижні, а ключ від квартири віддав йому.

– Чи не даси мені ключа на неділю? – з надією спитав Володя. – Хочу побути з Анжелою.

– Я не проти, – Міша відразу дістав з кишені ключ, щоб не забути.

Тиждень минув у роботі. В Об’єднанні геологи володіної експедиції займали дві кімнати одноповерхової будівлі барачного типу у дворі. Було вже тепло, вікна розчинені. На столах сохнули геологічні мапи, які тоді виготовлялися примітивним способом на аміачному папері і називались «синьками». Потім геологи розфарбовували мапи акварельними фарбами згідно кольорам, прийнятим для означення віку порід. Текст звіту вже був написаний і надрукований на печатній машинці в чотирьох екземплярах, тепер його треба було прошити і опечатати у Першому, тобто секретному, відділі Об’єднання.

Володя готував тези своєї доповіді для захисту звіту. На обід ходили звичайно в показову їдальню, де готували учні кулінарного училища. Проте їли, переважно, плов з великого казана, який стояв веред входом у їдальню. Плов віртуозно розкладав по великих піалах немолодий узбек з пишними чорними, мабуть, фарбованими вусами.