Вітер часу
- Автор: Наслунга Влад
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Мультимедійне видавництво Стрельбицького
- ISBN: 978-1-387-72389-8
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Вітер часу». Краткое содержание книги:
Працювали допізна, щоби встигнути усе зробити до захисту звіту. У ті часи вихідним був тільки один день – неділя.
У суботу володіни думки були вже про майбутнє побачення. Чи схоче Анжела піти на квартиру Жені? Чи прийде взагалі до «скельця»? Щось йому підказувало, що усе буде добре. Вдома у неї, як і у Володі, не було телефону, так що залишалось тільки чекати.
У неділю Володя вирішив піти до «скельця» на десяту, ще раніш, ніж минулого разу. Він здивувався, коли побачив, що на лавці у сквері сидить причепурена Анжела, яка теж прийшла раніше. Володя помітив, що вона зраділа його приходу. Він сів поруч.
– Давай не підемо сьогодні у кав’ярню, краще погуляємо, – сказала Анжела.
Володя погодився, і вони пішли у парк імені Кафанова, збираючись відвідати Музей мистецтв. Але музей був закритий «з технічних причин», хоча в неділю він завжди працював. Вийшли з парку на вулицю Шота Руставелі, і не залишалось нічого, як сісти у трамвай і поїхати до жилого будинку Об’єднання. Ключ від квартири Жені у нього був при собі, а Анжела зовсім не здивувалась, що він привів її сюди.
– Чайку? – Володя зник у кухні, де сподівався знайти в холодильнику будь-яке спиртне.
– Не треба, я вже вдома пила, – почув він голос Анжели.
Нічого не знайшовши, Володя увійшов у кімнату. Анжела сиділа на канапі, як минулого разу, поставивши разом свої чудові ноги. Вона знала, що вони файні, хоча, як в усіх кореянок, трошки короткуваті, тому взувала туфлі на високих підборах. Володя, знову зачарований її ногами, підійшов і, як раніше, клякнув коло них на коліна і провів по ним обома руками. Цього разу Анжела притягнула до себе його голову, і вони поцілувались. Поцілуй її був невмілим, а Володя відразу ж усівся поруч і став її цілувати в шию. А потім нижче, але груди її були закриті сукнею, і Анжела зняла її, залишившись у ліфчику і трусиках червоного кольору. Володя, у свою чергу, скинув брюки і сорочку. Притиснувшись усім тілом до неї, він відчув неймовірне щастя, насолоду, яка вже не потребувала нічого більшого. Проте, не зустрівши перепон, він пішов далі, легко поклавши її на канапі. Далі усе сталося саме собою, а потім вони лежали поруч, і Володя гладив її ніжну шкіру. Здається, Анжела нічого не встигла зрозуміти, тому він вирішив повторити.
– Почекай, – трохи відсторонилась вона, – мені боляче.
– Ти що, дівчина? – здивувався Володя.
– Була, – посміхнулась Анжела. – Тепер вже ні.
І вона побігла, не одягаючись, до ванної кімнати, а Володя милувався її постаттю, де усе було на місці і не було нічого зайвого.
– Яка ти красуня, – захоплено сказав він, коли Анжела повернулась.
Вона кивнула:
– Груди малуваті, але так в усіх кореянок. Потім збільшаться, коли діти будуть.
– Я не хочу з тобою розставатися, – вів далі Володя, намагаючись визначити по обличчю її почуття. – Поїхали зі мною в експедицію, поживемо разом. Може я тобі підійду, а ти мені підходиш.
– Зараз не можу, мені диплом треба отримати. Можливо, в червні.
– Добре, ти мені напишеш, коли зможеш приїхати, а я влаштую собі відрядження до Ташкенту і заберу тебе. Втечеш, а потім буде видно, помирися з батьками.
Анжела промовчала.
– Ну, як? Вже не боляче? Я ще хочу.
– Гаразд, що з тобою поробиш!
Володя взагалі не вставав би з канапи цілий день, та Анжела сказала, що їй треба дати собі лад. Вона узяла душ і приготувала зелений чай, а Володя включив телевізор.
– Цю справу треба відмітити, я збігаю за шампанським, – вирішив він.
– Як хочеш, я можу ще побути, до третьої години.
Володя збіг з третього поверху. На лавці біля входу в під’їзд сиділи знайомі з Об’єднання, дивились за дітлахами, що грали в пісочниці.
Він купив пляшку шампанського і букетик квітів, які продавали узбечки коло гастроному. Вибрав лілові квіти волохатої сон-трави, їх привозили з гірських лісів Тяньшаню. Вдома він вручив їх Анжелі, сказавши, що це її фамільні квіти.
– Так? Чому? – поцікавилась вона.
– Тому що вони називаються сон, як і ти.
– Тепер будуть моїми, – вона обійняла і поцілувала Володю.
Він налив шампанське в фужери, почаркувалися, дивлячись одне одному в очі. Володя знову став наливати.
– Мені не треба, – накрила фужер рукою. – Я маю бути тверезою.