Вітер часу
- Автор: Наслунга Влад
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Мультимедійне видавництво Стрельбицького
- ISBN: 978-1-387-72389-8
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Вітер часу». Краткое содержание книги:
– Йди, читай проект у Першому відділі, бери людей, автомашину – і вперед!
Прочитав він проект і поїхав у поле. Усе нормально, ніяких питань. Розбив табір, поставив намети, викликав з Вірменії брата, той привіз бочку коньяку літрів на п’ятдесят. Вдень вірмен працює, а його брат цілому загону їжу готує. Вночі, як стане прохолодніше, брати п’ють коньяк і закусують. Зранку виходять, потягуючись, з намету, приказуючи: «О, кто бі знал, как мі болєєм!» В цілому, польовий сезон минув успішно. Восени повертаються до Ташкенту. Головний геолог запрошує до кабінету, питає про результати.
– Які результати? – дивується вірмен. – Який дурень придумав там азбест шукати? Навкруги самі граніти!
Головний геолог теж дивується:
– Який азбест? Вам що – не пояснили, що треба робити?
– Ні, – каже геолог, – я в проекті прочитав.
Виявляється, ніхто не розповів бідному вірмену, що «азбест» – це зашифрований для таємності уран. Так називали уран у ті часи в проектах і звітах Об’єднання.
– Ну і ну, – засміявся Володя, – до чого тільки таємність не доведе.
Володимир Іванович писав свої спогади кожного дня, крім тих двох днів на тиждень, коли ходив на роботу. Зранку він готував собі сніданок, потім дивився новини по телевізору, а близько одинадцятої ранку сідав писати і працював до першої або другої години дня. Потім йшов «гуляти» – до магазину або до ринку, в аптеку, або відвідував друзів, які вже були на пенсії.
Діставшись у своїх спогадах до зустрічі з кореянкою, він зупинився і не писав нічого три дні. Міркував, як написати про те, що було. Він розумів, що у нього вже не вистачає тестостерону, щоб захоплююче написати про почуття. Тільки тепер він зрозумів, що у нього, мабуть, ніколи не було його надто багато, він не був пристрасним, жінки, можливо, відчували це, не приділяючи йому багато уваги.
Проте це не означає, що він нікого не кохав і його не кохали, його помірний сексуальний апетит відповідав його способу життя, але не лишав його голодним. Нарешті, тричі пропустивши через свою пам'ять події багаторічної давнини, він продовжив писати.
Володимир Іванович згадав, як він прийшов на побачення до «скельця» за півгодини до одинадцятої, сів за вільний стіл і замовив два коктейлі. Кореянка теж прийшла раніше на чверть години. Вона зупинилась біля входу, озираючи не надто велике, столів на десять, приміщення. Володя підвівся їй на зустріч, і вона підійшла, зберігаючи східну незворушність. Коли кореянка сіла, Володя сказав:
– Вибач, минулого разу ми якось не познайомились. Мене звуть Володя.
– Я знаю, а моє ім’я – Анжела.
– Як, у тебе не корейське ім’я? – здивувався Володя.
– Ми ж не в Кореї. Я тут народилась. А прізвище корейське – Сон.
– Анжела Сон теж не дуже по – корейські, таким може бути і російське прізвище.
– Я вважаю, що це неважливо. Скажи, будь ласка, ти працюєш разом з Женею?
– Не зовсім. Я працюю разом з Мішею, у пустелі Кизилкум. А с Женею ми в одному геологічному Об’єднанні.
– А де ти мешкаєш?
– Там же, в пустелі, в селищі експедиції в передгір’ї Каратау.
– Це далеко. А тут, в Ташкенті?
– На квартирі разом з Мішею, в Старому місті, – Володя, вперше побачивши на її обличчі сліди засмучення, затурбувався. – А що?
– Так, нічого. Я живу на Куйлюці.
Володя знав, що це корейський квартал, скоріше селище на окраїні Ташкенту, але ніколи там не був.
– Я прийду до тебе в гості, – наважився він.
– Не треба, там тебе наші хлопці поб’ють. У мене є наречений, багатий, собачок продає.
– Породистих?
– Ні, – вперше посміхнулась Анжела. – Звичайних. Він відгодовує цуциків і продає їх на базарі на м'ясо. Корейці їдять собачок.
– А ти?
– Я не їм. І взагалі не люблю нареченого, це мама хоче, щоб я з ним одружилась, бо він багатий.
– Скільки ж йому років? – поцікавився Володя.
– Не знаю точно, сорок чи п’ятдесят. Він старий.
– Так не виходь за нього.
– Ти так вважаєш? – замислено спитала вона. – Я не хочу, але в червні вже отримаю диплом, стану вчителькою. Тоді і маю вийти за нього, так мама вирішила.
Володя присунув до Анжели бокал з коктейлем і відпив з свого. Анжела теж потягнула через соломинку, тобто пластикову трубочку. Випила відразу половину. «Хвилюється», – подумав Володя.