Ігри долі
- Автор: Боразан Іванна
- Язык: украинский
- Год: Мультимедийное издательство Стрельбицкого
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Ігри долі». Краткое содержание книги:
Оксана посміхнулася і сказала:
— Впізнаю колишню Аню, а то я подумала, що її уже навіки втрачено.
Аня повернулася до подруги, а у тої в очах «бісики» танцювали.
— Ти ще тут? — запитала Аня. — Я думала, її величність- подружка десь уже попленталася. П’ять хвилин тримати рот на замку, це ж для тебе рекорд, — жартома додала.
«Як діти», — подумала Марина.
— А якщо серйозно, як тобі моя ідея з косами? — запитала Аня у подруги.
— Думаю непогано, навіть символічно. А на рахунок корони також думаю, що перебір. Краще…
Оксана встала і підійшла до подруги.
— Щоб було, як ви казали. По боках коси, посередині пряме. Волосся підбираємо знизу догори дугою. Прикріпляємо квіти збоку, а фату зверху. Скромненько, но зі смаком, — додала Оксана і посміхнулася Аниному відображенню у дзеркалі. Аня й собі посміхнулася відображенню Оксани.
— В принципі непогано, — задумливо мовила Марина. Це, напевне, перший раз, коли я справді погоджуюся з чужою думкою. Так як ви казали: скромно, но зі смаком, — дівчина посміхнулася. — А тепер дозвольте приступати до роботи.
Це було сказано до Оксани, яка стояла біля Ані і не допускала до неї перукаря.
— Ох, звичайно! А я піду й приготую каву.
— Мені, будь ласка, принеси сік, серце й так шалено калатає. А ви що будете? — запитала Аня Марину.
— Дякую, я б випила каву.
— Чорну чи з вершками?
— Чорну і без цукру. Дякую. — Марина посміхнулася турботливій подружці й повернулася до своїх обов’язків.
— Давай швидше! — ледь не криком говорив Нік своєму свідкові, який зав’язував йому метелика на сорочці.
«Будь проклятий цей смокінг. Скільки ж з ним возитися?!» — сердито думав наречений.
— Не кричи, — буркнув свідок. — Ще кілька секунд…. От і усе.
Він все ретельно розправив і відійшов полюбуватися своїм творінням.
— Шик! — тільки промовив і задоволено посміхнувся.
— Ой, ледь не забув… Квітка. Має бути квітка. Куди вона поділася? — розгублено мовив. — А- а! Знайшлася…. Останній штрих, — додав друг Ніка і прикріпив квітку білої лілії нареченому на кишеньку фрака.
— Красень, — не стримався і промовив дружба.
— Годі робити мені компліменти. Побережи свою красномовність для подруги нареченої. Кажуть: вона ще з тим характером, — сказав Нік і щиро розсміявся.
— І не з такими норовливими давав собі раду. Після нашого ближчого знайомства, вони ставали слухняними й покірними. І ця не буде винятком, — захищав себе друг.
— Тільки дивись мені, не заставляй мене червоніти через тебе, — знову Ніколас жартував над своїм другом.
Знаючи його, був упевнений, що зайвого він нічого собі не дозволить. Але якщо його другові подобалася якась дівчина, він «гори зверне», але затягне її в ліжко. Навіть не так, вона сама туди стрибне. Чогось бажаючи, він міг бути дуже переконливим і грати на чужих слабкостях.
Задоволений побаченим у дзеркалі, Нік перевірив, чи на місці обручки. Переконавшись, що вони у кишені, перекинувся ще кількома словами з другом. Засигналив у дворі лімузин. Ще раз усе ретально перевіривши, вони попрямували до машини.
Організатори весілля постаралися на славу. Білий лімузин, начищений до блиску, потопав у квітах. По боках височіли різнокольорові надуті кульки.
Ніколас Харт сів у лімузин, а з ним і його свідок. Машина рушила у напрямку будинку нареченої.
Церемонія весілля в Україні вкрай відрізнялася від церемонії в інших країнах, в тому числі й США. Там наречені зустрічаються біля вівтаря церкви або біля розкладених на столі документів в РАГСі. А тут на Україні наречений зі своєю свитою повинен їхати до нареченої. Там викуповувати у її близьких, а потім всі разом їдуть до РАГСу і до церкви на вінчання. Дивна традиція, але слід її дотримуватися, адже ти тут живеш, і твоя майбутня дружина — українка.
Під’їжджаючи до будинку Ані, водій лімузину нестримно сигналив, даючи знати, що вони уже близько.
Будинок нареченої видно уже здалеку. Знову організатори постаралися — і веселка надутих кульок та різноманітних квітів виднілися на похмуро-сірому фасаду будинку. Кругом снувалися люди. Де-не-де з-поміж них виднілися репортери.
З’явилися батьки Ані і ще хтось з їхніх родичів, як зрозумів Нік. Винесли стіл. На столі була ікона, хліб і сіль. Турботливий староста тримав у руці пляшку горілки, а старостіна закуску. Тамада повів церемонію викупу з традиційними питаннями: що цей молодик тут робить? Чи не заблудився часом?
Коли усміхнений Ніколас сказав, що не заблудився і що прийшов по свою майбутню дружину, тамада знову промовив: