Смілла та її відчуття снігу
- Автор: Хёг Питер
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-6142-3
- Переводчик: Володимир Миколайович Верховень
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Смілла та її відчуття снігу». Краткое содержание книги:
«Смілла та її відчуття снігу» (1992) — найвідоміший твір письменника, який одразу після публікації став бестселером. За його сюжетом було створено художній фільм.
Початок 90-х, Копенгаген. 37-річна Смілла — напівдатчанка, напівескімоска, яка читає заради розваги Евклідові «Начала», знає 70 тлумачень слова «сніг» і завжди перемагає у рукопашному бою з професіоналами-чоловіками, — розпочинає власне розслідування дивної загибелі сусідського хлопчика-ескімоса, що зірвався з даху будинку. У Смілли особливе відчуття снігу, вона вміє читати сліди. Однак головне для неї — не тільки розслідування вбивства, а й спроба вийти з власної глибокої кризи, розібратися зі своїм минулим, знайти нарешті власне «я».
За мною відчиняються двері. Не обертаючись, я йду до виходу на ют. Двері попереду мене широко розчиняються, і з’являється Верлен.
Тепер ця коротка, закрита навісом ділянка палуби здається зовсім не такою, як раніше. Раніше заважали постійно увімкнені лампи, двоє дверей, вікна житлових кают, що виходять сюди. Тепер я розумію, що це одне з найбільш ізольованих місць на судні. Зверху його не видно, увійти сюди можна тільки з двох боків. А ті вікна, які за моєю спиною, — це вікна каюти Яккельсена і моєї. Переді мною тільки фальшборт. А за ним дванадцять метрів до поверхні моря.
Хансен наближається до мене, а Верлен стоїть на місці. Я важу п’ятдесят кілограмів. Мене швидко піднімуть, а потім — вода. Що там говорив Лаґерманн? Спочатку затримуєш дихання, аж поки тобі починає здаватися, що зараз вибухнуть легені. Це і є найболючіше. Потім робиш сильний, глибокий вдих і видих. Потім настає спокій.
Це єдине місце на судні, де вони можуть усе зробити, не боячись, що їх побачать з містка. Вони, мабуть, чекали такої нагоди.
Я підходжу до фальшборту і нахиляюся над ним. Хансен наближається. Наші рухи неквапливі й обережні. Відкритий простір праворуч від мене порушується надводним бортом, який спускається аж до поручнів. Із зовнішнього боку борту в сталеву обшивку вставлено ряд прямокутних залізних скоб, що зникають у темряві.
Я сідаю верхи на поручні. Хансен і Верлен зупиняються. Як і будь-хто зупинився б перед людиною, яка сама збирається стрибнути вниз. Але я не стрибаю. Я хапаюся за скоби і, підтягнувшись, опиняюся зовні.
Хансен не встигає зрозуміти, що відбувається. Але Верлен кидається до фальшборту і хапає мене знизу за ноги.
У борт «Кроноса» б’є сильна хвиля. Корпус дрижить, і судно нахиляється на правий бік.
Він учепився в мою ногу. Але рух судна притискає його до поручнів, загрожуючи викинути за борт. Йому доводиться відпустити мене. Мої ноги ковзають по солоних і мокрих скобах. Судно відкочується назад — і я повисаю на руках. Десь піді мною світиться біла ватерлінія. Заплющивши очі, я видираюся нагору.
Коли мені здається, що минула вічність, я їх розплющую. Десь піді мною, піднявши голову і дивлячись на мене, стоїть Хансен. Я піднялася всього на кілька метрів угору.
Я на рівні вікон прогулянкової палуби. Ліворуч од мене за синіми завісками світло. Я тарабаню долонею в шибку. Коли я вже втрачаю надію і знову починаю повзти нагору, завіски обережно розсуваються. На мене дивиться Кютсов. Я калатала у вікно робочої каюти старшого механіка. Приставивши долоні до скла, щоб краще було видно, він притискається до вікна. Ніс його розпливається матово-зеленою плямою. Наші обличчя за кілька сантиметрів одне від одного.
— Допоможіть, — кричу я, — та допоможіть же, чорт забирай!
Він дивиться на мене. Потім засуває завіски.
Я дряпаюся вище. Сходинки закінчуються, і я падаю на шлюпкову палубу поряд із шлюпбалками рятувальної шлюпки лівого борту. Двері — праворуч від мене. Їх замкнуто. До платформи навпроти містка ведуть по трубі зовнішні сходи, подібні до тих, по яких я щойно піднялася.
В інших обставинах були б усі підстави захоплюватися передбачливістю Верлена. Нагорі на сходах, за кілька метрів наді мною, стоїть Моріс — усе ще з перев’язаною рукою. Він там, щоб переконатися, що на розташованих вище палубах немає ніяких свідків.
Я біжу до трапа, що веде вниз. Але з нижнього поверху мені назустріч піднімається Верлен.
Я повертаю назад. У мене майнула думка, що, можливо, я зможу спустити на воду рятувальну шлюпку. Адже у неї має бути якийсь механізм, що дозволяє швидко скинути її вниз. Напевно, я зможу стрибнути за нею у воду.
Але, опинившись перед лебідками для спуску, я відмовляюся від цієї ідеї. Систему карабінів і талів зрозуміти неможливо. Я зриваю брезент зі шлюпки. Хапливо шукаючи те, чим можна було б скористатися для захисту. Багор, сигнальну ракету.
Чохол шлюпки — з важкого зеленого нейлону, який кріпиться до бортів за допомогою резинки. Коли я піднімаю чохол, вітер вириває його у мене з рук, і він перелітає за борт, повиснувши на кільці у форштевні шлюпки.
Верлен уже на палубі, позаду нього — Хансен. Ухопившись за зелений нейлон, я переступаю через борт корабля. «Кронос» нахиляється, мене піднімає трохи, і я, стиснувши ногами брезент, з’їжджаю вниз. Я спускаюся аж до кінця, і мої ноги теліпаються в порожнечі. І тут я падаю — вони перерізали мотузки, на яких тримався чохол. Я виставляю руки і пахвами повисаю на поручнях. Коліна стукаються об борт судна. Але я все-таки вишу. Ні болю, ні тіла не відчуваю, дихання паралізоване. Потім я головою вперед сповзаю на верхню палубу.