Смілла та її відчуття снігу
- Автор: Хёг Питер
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-6142-3
- Переводчик: Володимир Миколайович Верховень
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Смілла та її відчуття снігу». Краткое содержание книги:
«Смілла та її відчуття снігу» (1992) — найвідоміший твір письменника, який одразу після публікації став бестселером. За його сюжетом було створено художній фільм.
Початок 90-х, Копенгаген. 37-річна Смілла — напівдатчанка, напівескімоска, яка читає заради розваги Евклідові «Начала», знає 70 тлумачень слова «сніг» і завжди перемагає у рукопашному бою з професіоналами-чоловіками, — розпочинає власне розслідування дивної загибелі сусідського хлопчика-ескімоса, що зірвався з даху будинку. У Смілли особливе відчуття снігу, вона вміє читати сліди. Однак головне для неї — не тільки розслідування вбивства, а й спроба вийти з власної глибокої кризи, розібратися зі своїм минулим, знайти нарешті власне «я».
Сходинки приводять до платформи, над якою кріпляться блоки вантажної стріли. Звідти потрапляєш на меншу платформу, а звідти через маленькі дверці — до металевої будки.
Тут ледве можна стояти на повний зріст. У темряві я бачу контури старого телеграфного апарата, кренометр, лаг, великий компас, румпель і пристрій для перемовин з містком. Коли ми увійдемо в смугу льоду, саме звідси Лукас керуватиме судном — тільки тут буде достатній огляд.
Біля задньої стіни — сидіння. Коли я входжу, він відсовується, звільняючи мені місце, я бачу його як згусток темряви. Я розповім йому про Яккельсена. На будь-якому судні у капітана є яка-небудь зброя. І в нього ще залишився його авторитет. Адже можна, напевно, якось приборкати Верлена й повернути назад. Ми могли б дійти до Сисиміута за сім годин.
Я опускаюся на сидіння, він кладе ноги на телеграф. Це не Лукас, це Терк.
— Лід, — каже він. — Ми йдемо до льоду.
Його ледве видно, немов біло-сірий просвіт на обрії. Небо низьке і темне, мов вугільний дим, з окремими світлими дірками.
Маленьку будочку, в якій ми сидимо, кидає з одного боку в інший, мене відкидає до нього і потім знову до стіни. Він нерухомий. Чоботи лежать на телеграфі, рука — на сидінні, і здається, ніби він приклеєний до нього.
— Ти була на «Ґрінленд Стар». Ти була в носовій частині судна, коли перший раз спрацювала пожежна сигналізація. Кютсов кілька разів бачив тебе ночами. Чому?
— Я звикла вільно переміщатися на суднах.
Мені не видно його обличчя, лише контури.
— На яких суднах? Ти віддала капітанові тільки паспорт. Я посилав факс у Морське управління. На твоє ім’я ніколи не видавалася службова книжка.
На мить виникає величезне бажання здатися.
— Я плавала на невеликих суднах. Якщо це не торговий флот, то ніколи не питають твоїх документів.
— Ти дізналася про те, яка вона, ця робота, і зв’язалася з Лукасом.
Це не питання, тому я не відповідаю. Він вивчає мене. Йому, напевно, видно не краще, ніж мені.
— Про це плавання не було ніякого оголошення. Його тримали в таємниці. Ти не зв’язувалася з Лукасом. Ти змусила Ландера, власника казино, організувати зустріч.
Він говорить стишивши голос, зацікавлено.
— Ти була в Андреаса Ліхта і Вінґа. Ти щось розшукуєш. Здається, що лід поволі рухається нам назустріч.
— На кого ти працюєш?
Саме думка про те, що він весь час знав, хто я така, нестерпна. З самого дитинства, здається, я не відчувала себе настільки у владі іншої людини.
Він не розповів механіку, що я буду на борту судна. Він хотів побачити нашу зустріч, щоб зрозуміти, що є між нами. Саме за цим він перш за все і спостерігав, коли нас зібрали в кают-компанії. Невідомо, яких висновків він дійшов.
— Верлен вважає, що ти з поліції. Колись я і сам схилявся до такої ж думки. Я оглянув твою квартиру в Копенгагені. Твою каюту тут, на судні. Здається, що ти дієш зовсім одна. Без будь-якої організації. Але, можливо, якась фірма? Приватний клієнт?
На хвильку я трохи не відключаюся у сподіванні сну, втрати притомності й забуття. Але повторення запитання виводить мене з трансу. Йому потрібна відповідь. Це знову допит. Він не може знати напевно, хто я. З ким я пов’язана. Що я знаю. Поки це так, я залишаюся живою.
— Дитина з мого під’їзду впала з даху. У його матері я знайшла адресу Вінґа. Вона отримувала пенсію від Кріолітового товариства за свого чоловіка. Це привело мене до архівів товариства. До тієї інформації, яка там була про експедиції на Гела Альта. Решта походить із цього.
— Хто тобі допомагав?
Весь цей час він говорив наполегливо і все ж не зацікавлено. Наче ми розмовляємо про наших спільних знайомих, про взаємини, які, відверто кажучи, нас не стосуються.
Я ніколи не вірила в те, що люди можуть бути холодні. Неприродні, можливо, але не холодні. Суть життя — тепло. Навіть ненависть — це тепло, тільки із зворотним знаком. Тепер я розумію, що помилялася. Від людини, що сидить поряд зі мною, немов фізично відчутна реальність, іде могутній холодний потік енергії.
Я намагаюсь уявити собі його дитиною, намагаюсь учепитися за щось людське, щось зрозуміле: напівголодний хлопчик без батька, що живе в халупі в Бренсхойє. Змучений, худий, як курча, самотній.
Мені доводиться відмовитися від цієї спроби — нічого не виходить, картинка розсипається і зникає. Людина, що сидить поряд зі мною, — цілісна натура, але одночасно вона м’яка, гнучка — це людина, яка піднялася над своїм минулим, відтак не лишилося і слідів його.