Аналітична історія України

Більше ніж дивним є й висновок авторів. Бо, як самозванець усього тільки переписував лист єзуїтів, – то звідки тоді помилки? Як сталася помилка – можна переписати; раз, два, три рази, – скільки знадобиться. То, звідки ж оті помилки? – чи може не знайшлося грамотного польського єзуїта? А дяки, до речі, то й є саме переписувачі; які документи, складені будь–як, – переписували розбірливим почерком. Такий зміг би вірно скопіювати польський текст і не знаючи польської. Як треба – скопіював би й турецький.

Чи не найбільш дивним видається останній пункт, що російською писав вільно, та саме почерком того Отрєп’єва. Бо, звідки б же у польському листі до папи – побралася російська? – або почерк?

Це просто цікавий побіжний приклад того, як люди роблять (або переписують) висновки, не замислюючись над їх змістом. Але, повернемося до розвитку подій.

В Самборі самозванець підкоряє серце князівни Марини Мнішек та заручається з нею; шлюб відкладається до утвердження на московському престолі. А поки самозванець, сидячи у Польщі, щедро роздає російські володіння: дружині – Новгород і Псков з усіма “уєздамі і волостямі”, тестеві Юрієві Мнішеку “жалуєт” князівства Сіверське та Смоленське.

А по цьому вирушає у звитяжний похід та 16 вересня 1604 перекрочує російський кордон. На березі Десни, в першому ж зіткненні, царські війська поносять доткливі втрати, та хоч самозванця покидає чимало поляків, які розраховували не на війну, а на тріумфальний похід, він не нітиться. Бо, до тих запорожців, що він уже має та 2–х тисяч “донскiх казаков”, що прийшли без запрошення, власною охотою, – доєднується іще 4 тисячи запорожців.

Тим часом Ґодунов ставить головнокомандуючим князя Васілія Шуйского, а той збирає військо десь на 60–70 тисяч.; проти десь 15 тисяч у самозванця. Вони зустрічаються на північ від Сєвська, та самозванець уміло заатаковує, проявляючи – дивно, і хоробрість і знання військової справи, цілком нечекані від звичайного монастирського дяка; хоч і з яким каліграфічним почерком.

Самозванець практично знищує московську кінноту, але вирішує перевага в артилерії, якої у нього замало, та він вимушений відступити.

Але, напочатку 1605 наглою смертю помирає у віці 53 років цар Боріс, i становище змінюється докорінно: опір дослівно розпадається. Бо, як відомо, коли у Москві відсутній самодержець, – полишається не країна, а отара. Отже, 20 червня 1605, через два місяці по смерті Годунова, самозванець урочисто в’їжджає до Москви. Його зустрічають дзвонами з усіх дзвінниць. Самозванця – дивно, відразу визнає за царевича Дімітрія мати останнього, інокиня Марфа. На той час вона перебуває у цілком доброму здоров’ї. Чи вона чимось ризикувала, не визнавши його? – або чогось набула, зробивши вигляд, що то й є її син?