Східно-Західна вулиця. Повернення до Львова
- Автор: Сендс Філіп
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-440-0
- Переводчик: Павло Мигаль
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Східно-Західна вулиця. Повернення до Львова». Краткое содержание книги:
Чому Львів став точкою відліку сучасного міжнародного права? Який стосунок до цього мають найвидатніші юристи-міжнародники Лаутерпахт і Лемкін, чиї зусилля привели до того, що терміни «злочини проти людяності» та «геноцид» включили до суду у Нюрнберзі? Вибудовуючи потужну подорож-медитацію, у якій на шляху пам’яті злочини й провини залишають шрами у поколіннях, з прогалинами, що завжди будуть таємницями інших, автор врешті знаходить й для себе несподівані відповіді на питання про свою сім’ю.
У цій книжці — спроба поговорити про минуле, в ній відчитаєте водночас історичну детективну історію, історію родини й законний трилер, у якому Філіп Сендс подорожує між минулим і сьогоденням, переплітаючи кілька історій в одне ціле.
Разом з тим Шовкросс багато запозичив у Лаутерпахта. Питання про зворотну дію не поставало, тому що усі пов’язані дії — знищення, поневолення, гоніння — були злочинами у переважній більшості національних законодавств. Той факт, що вони були законними згідно з німецьким законодавством, не був підставою для захисту, оскільки ці дії мали вплив на міжнародну спільноту. Це були «злочини проти міжнародного права», а не лише внутрішньодержавна справа. В минулому міжнародне право дозволяло кожній державі вирішувати самостійно, як поводитися зі своїми громадянами, але тепер цей підхід було замінено на новий:
у міжнародному праві минулого стверджувалося, що є обмеження всемогутності держави і що окрема людська істота, яка є основною одиницею усього права, не позбавлена права на захист людства, коли держава знехтувала її правами у такий спосіб, який е наругою над сумлінням людства.{609}
Війна з метою запобігання «звірствам, вчинених тиранами проти своїх підданців», була справедливою і законною. Якщо в межах міжнародного права дозволяється гуманітарне втручання через війну, то хіба можна казати, що «втручання через судовий процес» є незаконним? Шовкросс знову був на своєму коні. Він відхилив аргумент підсудних, що за міжнародним правом «лише держава, а не індивід» може вчиняти злочин. Немає такого принципу міжнародного права, тож ті, хто допоміг державі вчинити злочин проти людяності, не матимуть імунітету від відповідальності; вони не можуть ховатися за державою. «Людина повинна бути вищою за державу».{610}
Це відповідало суті ідей Лаутерпахта і побіжно перегукувалося з ідеями Лемкіна щодо геноциду і груп. Однак Шовкросс завершив саме там, де хотів Лаутерпахт — у місці, де наголошувалося на тому, що окрема особа є «основною одиницею усього права»{611}. Він відійшов від ідей Лаутерпахта до теми геноциду, і я помітив ще одну зміну: Шовкросс викинув усі згадки про Франка, які Лаутерпахт додав на останніх сторінках свого проекту промови. Немає сумнівів, що вони були надто особистими і надто емоційними.
Після Шовкросса виступав Оґюст Шампетьє де Ріб{612}, старенький, тендітний головний обвинувач від Франції, який виголосив коротке вступне слово і передав його своєму заступнику. Тон аргументів Шарля Дюбоста був менш суворим, але француз давав чітко зрозуміти, що підсудні заслуговують на кримінальне покарання; вони були співучасниками дій Німеччини. Знову слова Франка повернулися проти нього: адже він визнав, що відповідальність тих, хто був в уряді, є більшою, ніж тих, хто виконував накази?
Француз приєднався до Шовкросса у висуненні звинувачень у геноциді. Знищення людей мали «науковий і систематичний» характер, мільйони людей було вбито лише через те, що вони виявилися членами національної або релігійної групи, чоловіки і жінки, що стояли на шляху «гегемонії німецької раси». Геноциду було «майже повністю досягнуто», людей знищували у таборах і в інших місцях, на вимогу гестапо і за підтримки підсудних, так чи інакше.{613}
Французький прокурор відкинув аргумент д-ра Зайдля, що особи, які діяли для держави, не можуть нести відповідальність за її злодіяння. «Жоден з підсудних не був ізольованою особою, — сказав Дюбост суддям. — Кожен з них проявив взаємодію і згуртованість у цих діях. Будьте суворими, їм не потрібно співчувати»{614}, — просив він щодо Франка і усіх решта, які спромоглися схвалювати ці жахливі дії. Вони винні, їх має бути засуджено до смертного вироку через повішання.
Далі виступали більшовики, так, наче були частиною узгодженого наступу. Генерал Роман Руденко, кремезний і жорсткий, як і висловлені ним аргументи, взявся за окремих обвинувачених. Він не мав часу на нюанси, хитромудру теорію чи іронію.{615} Він засудив німців за вторгнення у Польщу, без жодного натяку на іронію щодо паралельної операції більшовиків на сході. Він критично проаналізував жорстоке правління Франка, нагадавши трибуналу про Львов і події серпня 1942 року. Руденко знайшов нові докази, новий радянський звіт про злочини у місті Львов, свідчення Іди Вассо, французки, яка працювала у дитячому будинку. Вассо описала, як маленьких дітей використовували для вправляння у стрільбі, «терор», що тривав до найостаннішого дня німецької окупації у липні 1944 року. Метою було цілковите знищення, не менше.