Східно-Західна вулиця. Повернення до Львова
- Автор: Сендс Філіп
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-440-0
- Переводчик: Павло Мигаль
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Східно-Західна вулиця. Повернення до Львова». Краткое содержание книги:
Чому Львів став точкою відліку сучасного міжнародного права? Який стосунок до цього мають найвидатніші юристи-міжнародники Лаутерпахт і Лемкін, чиї зусилля привели до того, що терміни «злочини проти людяності» та «геноцид» включили до суду у Нюрнберзі? Вибудовуючи потужну подорож-медитацію, у якій на шляху пам’яті злочини й провини залишають шрами у поколіннях, з прогалинами, що завжди будуть таємницями інших, автор врешті знаходить й для себе несподівані відповіді на питання про свою сім’ю.
У цій книжці — спроба поговорити про минуле, в ній відчитаєте водночас історичну детективну історію, історію родини й законний трилер, у якому Філіп Сендс подорожує між минулим і сьогоденням, переплітаючи кілька історій в одне ціле.
«Зовсім марно, — сказав Руденко суддям, — шукати можливостей позбавити нас права покарати тих, хто зробив поневолення і геноцид своєю метою».{616} Він знову звернув їхню увагу на щоденники Франка, на радісні описи способів, якими його територію буде звільнено від євреїв! Франк знав про табори; він заслуговує на «найвищу міру покарання». Франк помилявся, коли у 1940 році казав Зейсс-Інкварту, що пам’ять про його працю у Польщі «житиме вічно». Позитивного спадку не залишилося, жодного.
Я згадав світлину Отто фон Вехтера, до рамки якої його син причепив фотографію Зейсс-Інкварта. «Зейсс-Інкварт був моїм хресним батьком, — якось розповів мені Хорст, — моє друге ім’я Артур».
Портрет Отто фон Вехтера (основний), із зображенням Артура Зейсс-Інкварта (у правому нижньому куті), замок Хагенберг, грудень, 2012 р.
Приблизно тоді, коли я вперше читав промову Руденка з акцентом на подіях у місті Львов, з Варшави прийшов невеличкий пакуночок. Там були фотокопії сторінок давно забутої книжечки, написаної Гершоном Таффетом, шкільним учителем, який жив у Жовкві.{617} Вона побачила світ у липні 1946 року, коли Руденко виступав перед трибуналом.
Таффет яскраво писав про історію містечка, про знищення його єврейських мешканців, про катастрофічні події 25 березня 1943 року, які описала мені Клара Крамер. «Того дня, — писав Таффет, — три з половиною тисячі мешканців гетто провели Східно-Західною вулицею містечка до «борека», гаю, де колись гуляли бавилися Лаутерпахт і Леон. Після окупантів ця вулиця була встелена мертвими тілами, капелюхами, аркушами паперу і фотографіями». Таффет з перших уст описав, як страчували людей:
«Після того, як їх роздягнули і ретельно обшукали (особливо жінок), їх вишикували біля відкритих могил. Один за одним вони мали ставати на дошку, яка нависала над ямою, так, щоб після пострілу падати просто у відкриту могилу… Після екзекуції могили було загорнуто землею… кілька днів по тому земля, яка вкривала могили рухалася, наче хвилі на воді».{618}
Дехто відмовлявся від альтернативних варіантів:
«Поведінку Симчі Турка, шанованого мешканця Жовкви, можна вважати прикладом вірного батька і чоловіка. Німці сказали йому, що він, як фахівець, може врятуватися від смерті, якщо відмовиться від своєї родини. У відповідь він демонстративно взяв за руку свою дружину однією рукою, а другою взяв руку дитини і так вони разом пішли на смерть — з високо піднятими головами».
Таффет описав знищення цілої групи нащадків мешканців Жовкви, які жили там ще з шістнадцятого століття. «З п’яти тисяч євреїв, яких було у Жовкві у 1941 році, — писав він, — лише, мабуть, сімдесят людей залишилося живих». Він вказав список вцілілих, серед яких була Клара Крамер, пан і пані Мелмани, Гедало Лаутерпахт. П. Патронташ теж був у цьому списку — шкільний товариш, який поїхав до Нюрнберга, аби допомогти Інці знайти Лаутерпахта. Я дізнався, що п. Патронташа, який шепотів ім’я Лаутерпахта, звали Артур. У списку не було Лейбуса Флашнера, Леонового дядька, чи хоч когось з решти п’ятдесяти чи більше Флашнерів, які жили у цьому містечку.
Таффет знайшов можливість дати надію на майбутнє. Він окремо згадав двох видатних сучасників з Жовкви. Одного вбили у Лембергу під час проведення «die Grosse Aktion» у серпні 1942 року. Інший — «д-р Генрик Лаутерпахт, відомий фахівець з міжнародного права, нині є професором Кембриджського університету»{619}.
Прокурори Нюрнберга завершили свої виступи закликом засудити усіх підсудних до смертної кари. Суддям залишився місяць дебатів щодо здебільшого технічних моментів, пов’язаних зі злочинністю різних організацій Третього Рейху. Важливо зазначити, що це потягнуло за собою колективну відповідальність СС, гестапо і кабінету міністрів, але ще більш суперечливим було засудження генерального штабу і верховного командування німецьких збройних сил. Далі кожен з обвинувачених мав виголосити коротку останню заяву, потім судді мали оголосити перерву у слуханнях, аби піти до дорадчої кімнати для ухвалення рішення. Вирок суду очікувався на кінець вересня.