Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу (збірка)
- Автор: Льюис Клайв Стейплз
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Книжковий клуб "Клуб Сімейного Дозвілля"
- ISBN: 978-617-12-7122-7
- Переводчик: Віктор Шовкун++
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу (збірка)». Краткое содержание книги:
Одного дня двоє братів і дві сестри Певенсі потраплять у Нарнію — чарівну країну одвічної зими, населену фавнами і наядами, гномами і єдинорогами, добрими велетнями, драконами і звірятками, що вміють розмовляти… Тоді здійсниться давнє пророцтво про чотирьох людських дітей, які сядуть на трони величного Кейр-Паравелю, настане Різдво, повернеться лев Аслан, буде переможена Біла Чаклунка — а чарівні пригоди триватимуть…
Вони перейшли до іншої кімнати, де громадилися незрозумілі блискучі інструменти: астролябії, декілька орерій (тобто механічних моделей сонячної системи), хроноскопи, віршометри і хореямбитриметри[4] та якийсь там гіротеодолінд.[5] Наблизившись до вікна, чарівник кивнув Люсі:
— Он вони, твої розтелепи!
— Щось я нікого не бачу, — Люсі примружила очі. — А що це там за гриби?
«Гриби», що на них вона вказала, стирчали по всій галявинці перед домом. Ніжки їхні були в три фути заввишки, а шапки — приблизно такої самої ширини. Вона придивилася краще й помітила, що ніжки з’єднуються з шапками не посередині, а якось збоку. Біля ніжок на траві валялися якісь клунки. Проте, що довше Люсі до них придивлялася, то менше ті «гриби» нагадували їй гриби. Шапки насправді були не круглі, а довгасті, і до того ж з одного краю розширювалися. «Грибів» отих по галявинці було розкидано багато, щонайменше п’ятдесят.
Годинник пробив тричі, і тут сталося неймовірне: усі «гриби» разом перекинулися догори дриґом; клунки, що лежали біля ніжок, виявилися тулубом і головою, а грибні ніжки — власне ногами. От тільки ніг було не по дві, як у пересічних громадян, а по одній, та й та була не збоку, як в одноногих людей, а росла посередині. Закінчувалася та нога широченною, як на те, ступнею, задертою догори, від чого вона, та ступня, нагадувала човен-каное. Люсі відразу зрозуміла, чому вважила спочиваючих тупотупів за гриби: вони розпростерлися просто на спинах, здерши догори ногу. Пізніше вона дізналася, що вони завжди відпочивають саме так: ступня захищає їх від сонця і дощу, тому спочивати під нею одноногим тупотупам так само затишно, як, наприклад, іншим у наметі.
— Ой, які ж вони кумедні! — не втрималася від сміху Люсі. — Це ви їх такими зробили?
— Та отож, — не сперечався чаклун. — Так, саме я і перетворив розтелеп-тупотупів на однотупів, — додав він і теж розреготався. — Ти тільки-но подивись!
А подивитися таки було на що. Звісно ж, ані ходити, ані бігати, як ми з вами, однотупи не могли. А от що вони добре вміли, то це стрибати і плигати, немов жабенятка чи коники-стрибунці. Стрибали вони так справно, ніби й тієї однієї ноги в них не було, а замість неї була потужна пружина. Вони торкалися землі з гучним тупанням, що чимало спантеличило Люсі ще вчора за їхньої невидимості. Та тепер усі були як на долоні. Тупотупи тупотіли в усі боки та перегукувалися одне з одним.
— Е-ге-гей, хлопці! Нас знову скоріш видимо, ніж невидимо! Як гарно побачитись ізнов!
— Що ж, певно, ми видимі, — перекрикуючи галас, наголосив однотуп у червоному капелюсі з китицею, у якому Люсі з голосу впізнала головного однотупа. — А якщо нас видко, то, вочевидь, ми вже не невидимки, а навпаки.
— Саме так, а як інакше! — одразу ж відгукнулися всі інші. — То ж бо й воно, що вже не невидимки! А саме — «навпаки»! Як влучно сказано!
Найнетямущіщі — й ті допетрали!
— Здається, дівча пошило нашого старигана в дурні, доки той давав хропака! — оголосив Тугодум (бо то був саме він). — Нарешті наша взяла!
— Як ладно сказав — «пошити в дурні»! — одразу ж підхопив хор тупотупів. — У нашого голови є голова на плечах! Як щось скаже — то як в око влучить!
— Ба, як їм не лячно казати таке про вас? — знітилась Люсі. — Бо ще вчора страховиська лячнішого за вас вони й не знали. Хіба ж вони не розуміють, що будь-якої миті ви можете їх почути?
— Та такі вже вони, розтелепи, — зітхнув чаклун. — От тільки-но вони готові на тебе молитися, бо ти, бач, і наймудріший, і всевидючий, і найсуворіший, а наступної миті вони сподіваються тебе надурити якимись хитрощами, що й дитя наскрізь побачить. Та чим би вони не тішилися…
— А чи так уже потрібно повертати їм їхній первісний вигляд? — спитала Люсі. — Здається, їм і тепер непогано… Принаймні вони ніби щасливі — дивіться-но, як тупотять! До речі, а ким вони були раніше?
— Та звичайними собі гномами, — зауважив чаклун. — Хоча не зовсім. Порівняно з вашими, нарнійськими, ці вирізняються нестачею клепок та просто казковими ліньками.
— Шкода, якщо на те потреба повернути їх назад, — пожалкувала Люсі. — Тепер вони такі милі й кумедні. А можна я піду до них і сама їм усе скажу? Чи мало б це якесь значення?
4
Судячи з назви, то має бути механічний пристрій для перевірки поетичного розміру «ямба» чи «хорея» або для перекладання з одного розміру в інший.
5
Маленька Люсі, певно, плутає назву «гіротеодоліт» з ім’ям лангобардської королеви Теоделінди, що будувала католицькі храми на землях Ломбардії та Тоскани, і тому, на думку Люсі, повинна була мати стосунок до гіротеодолітів.