Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу (збірка)

— Ой, дуже мило з вашого боку! — мовила Люсі, дивлячись на стіл, і аж ніяк не покривила проти правди. А був тут справжній омлет, як то кажуть, просто з жару, холодна печена баранина із зеленим горошком, суничне морозиво, прохолодний лимонад і чашечка гарячого запашного шоколаду. Сам чаклун до тих ласощів навіть не торкнувся — їв лише хліб і пив вино. Нічого зловісного чи лячного в чаклуні Люсі, як не придивлялася, так і не знайшла, тож незабаром вони гомоніли, мов старі друзі.

— А як скоро подіють чари? — запитала його Люсі. — Коли невидимок нарешті можна буде побачити?

— Та хоч би й тепер. Але я б їх не турбував — ця невидимість наганяє такий сон, що в них уже ввійшло до звички: як пообідав — одразу ж і задав хропака.

— А от тепер, коли вони вже видимі, що як вам перетворити їх із потвор на красунчиків? Зробити їх такими, якими були?

— Тобто одразу й те, і друге? Це вже з якого боку подивитися… Якщо з їхнього, то всі вони (до зникнення, так би мовити, з-поза зору) були такими красенями, що любо-мило подивитися. Тому тепер вони в один голос стверджують, буцімто їх образили, спотворивши їхню первинну вроду. Та я б цього не сказав. Навпаки, як і багато хто інший, я вважаю, що зміна зовнішності пішла їм на користь.

— Вони, мабуть, занадто високої думки про себе?

— А що занадто — то не здорово. Принаймні — хто там у них головний? — пан Тугодум саме такої думки про себе, і саме цю думку він утлумачив усім іншим. Тепер вони всі однієї думки.

— Ми це помітили, — відповіла Люсі.

— Тож у деяких речах краще обходитися без нього. Ясна річ, я міг би перетворити його на щось інше або навіть накласти закляття, щоб ніхто не вірив жодному його слову, та я цього теж не робив би. Хай краще вже поклоняються йому, аніж нікому та нічому.

— А чому б їм не поклонятися вам? — спитала Люсі.

— Мені? — здивувався чаклун. — Після того що я з ними зробив? Після того як їх було видимо, а тепер невидимо?

— А за що ж ви їх так? Я маю на увазі — образили? Тобто, за їхніми словами, «спотворили»?

— Бо вони були не лише самозакохані, а ще й украй неслухняні. Я ж їм казав: якщо заводиш город, його треба доглядати. А вони гадали — все й так виросте. А город, звичайно, потребує води. І, як ти гадаєш, чи ходили б вони за городом, чи ходили б вони по воду, коли я на них щоразу не гримав би? Та на тому не край. За півмилі звідси, на пагорбі, є чудове джерельце. Із нього витікає струмок, що тече просто повз город. Я їм усього лише й сказав, аби вони набирали воду зі струмка, а не гасали з цеберками до джерела тричі на день, розхлюпуючи половину води по дорозі. І ти гадаєш, вони мене послухали?

— Невже ж вони такі нетями? — запитала Люсі.

Чарівник тяжко зітхнув.

— Не повіриш, як я з ними намучився… Десь зо два місяці тому вони почали мити посуд перед обідом, аби не перейматися після. А ще саджали варену картоплю, аби не варити, коли виросте. А якось, коли до бочки з молоком потрапив незграбний кіт, усі вони як один кинулися вичерпувати молоко, замість того, аби просто витягнути кота за шкірку та на сонечко… Бачу, ти вже впоралася з обідом. А коли так — ходімо подивимося на наших розтелеп. Певно, уже є на що подивитися.