Історія без міфів. Бесіди з історії української державності

У ці страшні дні Петлюра писав А. Лівицькому до Варшави: “П’ять тисяч пар чобіт, плащів та п’ять тисяч рушниць із набоями могли б урятувати наше становище”. Але й тих п’яти тисяч Антанта не дала можливості придбати. Єдиним виходом була реквізиція взуття і теплого одягу у населення. Ця реквізиція була проведена 31 жовтня. Але тим не можна було врятувати української армії. Погіршилось ставлення населення до українського командування.

Становище українських військ ускладнювалося незгодами в середовищі українського керівництва. Ці незгоди перекинулися і на військових командирів. Прикладом цього може бути те, що один із генералів Української галицької армії Мирон Тарнавський 6 листопада 1919 р. сепаратно від Петлюри уклав угоду з денікінськими генералами. За цією угодою галицькі війська з усім майном перейшли під командування денікінців. Це в той час, коли Денікін зазнав величезної поразки від червоних військ і втратив місто Орел.

То була нова катастрофа для Петлюри та всієї української армії. Це була вже друга за цей рік грандіозна політична й національна зрада галицьких генералів, яка викликала обурення серед усіх верств українського населення. Диктатор Західноукраїнської республіки Петрушевич також сприйняв це як велике нещастя. Сучасники говорили, що він навіть заплакав. Але через кілька днів заявив, що справді, мабуть, потрібно відмовитись від боротьби за самостійну Україну й увійти в союз із Денікіним, бо для українців страшна більше не Росія, а Польща, що важить захопити Галичину і Правобережну Україну, її війська вже окуповували західні українські землі і 16 листопада зайняли Кам’янець–Подільський. Він покинув Галичину, виїхав до Відня й утворив уряд у вигнанні — уряд в екзилі. Це ж саме невдовзі зробили і деякі представники Директорії, зокрема Ф. Швець та А. Макаренко, котрі виїхали до Польщі. Директорія розпалась.

15 листопада 1919 р. члени Директорії передали права державного управління Симону Петлюрі. Що було йому робити в тій ситуації? Галицький фронт зник і власні військові частини були ослаблені. Проте він зібрав рештки своїх військ і змінив військову тактику. Петлюра розумів, що відкрита війна, відкриті воєнні операції проти сил ворога, що в кілька разів переважали його військо, були неможливі. Через те він вирішив вдатися до партизанської тактики. Відправив у тил денікінській армії та більшовицьким військам в Україні п’ятитисячний загін на чолі із генералами М. Павленком–Омеляновичем та Ю. Тютюнником.

Цей загін діяв п’ять місяців по ворожих тилах, пройшов значну територію Центральної та Південної України, піднімав на повстання українських селян. Але боротьба з денікінцями та більшовиками Петлюрою була вже, ясна річ, програна. Більшовики з’єднали свої сили, закликали до своєї армії багато колишніх офіцерів царської армії і розпочали наступ на Денікіна. Скоро його війська були відкинуті до Ростова–на–Дону.