Січеславщина (квадрологія)
- Автор: Чапленко Василий Кириллович
- Язык: украинский
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Січеславщина (квадрологія)». Краткое содержание книги:
Спека бо, справді, була немилосердна. Високе літнє сонце порозпікало геть чисто все: пісок під ногами, асфальт стежки-доріжки, що став м'який, як віск, жужелевий паркан, залізну ручку хвіртки. А з заводського подвір'я, як з величезної печі, поосто било нагрітим! повітрям, газами, димом, пилом. Дихати було важко.
Спеку-духоту відчував і Мітяєві. Може, ще більше, як Перемітько, бо був важкий, огрядний. Піт великими краплями рябів на його округло-широкому, безбровому виду, на кирпатому носі, його маленькі сірі очі аж плавали в тому поту, як скалки зеленої оливи. І в тих очах нічого, крім страждання від спеки, не можна було добачити. У всякому разі ніякої ворожосте до себе Перемітько в тих очах досі не спостеріг. Ба навіть міг би сказати, що в них світилася розм'якшена, розтоплена спекою добрість.
— Це добре... дуже добре, — сказав Перемітько.
— Що саме? — не добрав зразу Мітяєв, не добрав чи не розчув, бо саме в цю мить загув заводський гудок, туго й потужно з близької відстані. Перемітько переждав, поки той гуд обірветься (а він обірвався густим басом-відлунком, що розійшовся на всю околицю), тоді сказав:
— Що ви будете в нас директором... Для такого великого підприємства потрібен добрий керівник...
Обидва вже рішуче перейшли на „ви", ніби цим перекреслили колишнє шкільне товаришування.
Перемітько силкувався говорити баском, по-діловому, зле виходив жалюгідний „рабський" голос. Аж він зубами з досади на самого себе скри'пнув. Чи він часом не перебільшує небезаеки?
Вони пройшли в контрольну хвіртку. Сторож улесливо привітався до „товариша директора", та той тільки кивнув недбало головою. Але ж ізнов таки, мабуть, не з пихи, а від спеки.
Прямо від контрольної ішов місток-естакада, що спиналась на високих „журавлиних" ногах над широким заводським подвір'ям. Подвір'я те було списане блискучими парами рейок, а понад краями геть зашеретоване довгими валками вагонів та плятформі з іржаво-червоною рудою, з купами скалок із чорноблискучого сонця-антрациту, з усякою мертвою каліччю — залізною ла'манню для мартенів. Попід самим містком пробігали раз-у-раз жваві паротяжики, бадьоро погукуналп своїми тоненькими свистками, перетягали тії валки, як разки намиста з місця на місце, робили якийсь там лад у тому безладді.
Естакада вела в напрямі до гігантської колони домен, до величезних глеків-газосховищ (кавперів), що їх попереплітали рукава рур, як ліяни в тропічному лісі переплітають стовбури дерев.
Ще здаля було чути й відно, як там усе шипіло, гуло, дзенькало, закутувалося парою й димюм.
Не дійшовши до краю містка, Мітяєв пошкандибав бічними сходами до головної контори. Але, прощаючись, запросив Перемітька до себе додому, сказав, що буде чекати.
— Заходьте якнебудь! Я живу на Чечелівці... тут ось недалечко... І сказав адресу.
Заходити? Але ж тоді можуть виникнути спогади! Будь-яка дурниця може викликати розмову про його „злочин", про його участь у протирадянській боротьбі. Це поста: вило Перемітька в найскрутніше становище. Краще б вони були „шапково" знайомі: випадково б зустрічалися, віталися й розходилися. І Мітяєв, може б, не згадував нічого. А так: піти — біда і не піти — лихо. Як не піти, він може образитись. Може навіть добачити в цьому продовження колишньої до нього ворожосте.
Голова Перемітькові розламувалась. І з такою головою він спустився в саму гущу заводського двиготу-шуму. Але цей шум, усе це пекло металу, вогню, киптяви тепер були далекі від нього, чужі. Він, здавалась, нічого не бачив, не чув, заглиблений у свої переживання.
— О! Та це ж Павло Петрович! Чого ви такий набурмосений?
Перед ним стояла, з якимись паперами в руках, Любина Загребельна. Ішла з головної контори до цехової і на нього нахопилась. Смагляве її обличчя, чорні дугасті брови, веселі віясті очі грали радістю дівочої вроди. З-під злегка пофарбованих губів блискали білі зуби, засвічуючи чарівним усміхом смаглявість її цери.
Притулилась жартівливо до його ліктя, зазирнула в вічі.
— Чого ви, кажу, такий? Скривились, як середа на п'ятницю...
— Хіба?
— Авжеж. Ось гляньте на себе!
Вона швиденько вийняла з своєї торбинки дзеркальце і піднесла йому до очей. Перемітько неуважно глянув: справді, вираз його обличчя був не дуже веселий, брови зломились гачками біля перенісся, зробивши прикру зморшку, губи гірко скривились, навіть чорненькі „англійські" вусики не прикрашували їх. Наче щось кисле з'їв...