Привид мертвого дому. Роман-квінтет
- Автор: Шевчук Валерий Александрович
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Унів. вид-во Пульсари
- ISBN: 966-8767-21-7
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Привид мертвого дому. Роман-квінтет». Краткое содержание книги:
Тітка Людя сиділа на тому самому ослінчику і в тій-таки позі, тільки цвів на ній новий халат, що точно повторював халат старий, — той був недбало кинутий на ліжко до іншої одежі, а на ногах у неї пухатіли нові капці — де ділися старі, не було видно.
Станіслав присів навпроти тітки, і з неї відразу ж посипалося тонке цвіркання.
— Ох, Стасику, така я бульна, не уявляєш, яка я бульна, в мене кожен сантиметрик тіла болить і ниє. А думаєш, є в цьому домі, хто б мені поспівчував? Бронька каже, що я придурююсь, а Вірка заявила, нє, ти послухай, що вона заявила! «Ти, — каже, — всіх нас переживеш!» А коли довідалися, що приїдеш, і я теж захотіла на вокзал, щоб тебе стріти, то вони не хотіли викликати таксі, бо хто, мовляв, за таксі платитиме? І тіки коли сказала: заплачу сама, Вірка пішла до сусідів і викликала телефоном таксі. Олька, та прямо сказала: «А чого лізти на того вокзала тобі? Сиди вдома, ми його привезем, ніде не дінеться!» Нє, ти чув таке? Вони тебе зустрінуть, будуть сюди везти на таксі, а мені сиди вдома! Які егоїсти, які егоїсти! Часом прошу: викличіть таксі — хочу в церкву, думаєш, хоч раз послухалися. «Це не таке, — сказала та куряща, — без чого не обійтися! Маєш кімнату, то й молися, скільки влізе, може, каже, менш в’їдлива будеш». Це я, бач, в’їдлива, — її голосочок забринів. — А питуща розреготалась, як та простигосподи, тьху! А тут хіба добре помолишся, коли в мене тільки ця маленька іконочка є.
Іконка висіла на стіні, голубенька, мальована на дошці, на ній було зображено святого Леоніда.
— А чому у вас Леонід? — спитав Станіслав.
— Такий мені попався. А попався, значить, Бог його мені у захист послав, — мовила тітка Людя. — Чи ж я його вибирала?
— Може б, я вам якусь ікону привіз? — спитав Станіслав. — Тепер вони продаються.
— Скільки стоять? — спитала з інтересом тітка Людя.
— Скільки не коштують, але коли вам треба…
— Ні, — сказала, подумавши, тітка. — Хай буде цей. Бо святий, як і чоловік, один має буть у порядної людини, а в кого більше, це вже роз-пус-та! — вона наголосила на останньому слові. — Він мені наравиться. Ти й так на нас забагато тратишся.
— Трачуся, бо є з чого, — мовив Станіслав. — Потреби в мене малі, родини не маю, отож приємно вам догодити.
— А вони, думаєш, цінять? — підвищила раптом голос тітка Людя. — Такі зажерливі стали, скупі, немилосердні, сварливі. Бога не знають, все їм мало, все пельку собі не можуть набити. Одна курить, друга цмулить, третя цукерки пожирає тоннами, четверта — тістечка і торти тихцем наминає, п’ята мамризю ваксує, аж крапає, шоста з романами вилежується. Ти чув, що Вірка хотіла за якогось чудопадла вийти? — гостро спитала тітка Людя. — Нє, тепер скрізь розпуста, і я вірю, що світ цей до загибелі йде. Про Бога всі забули, з церкви святої насміхаються, каяття не відають, тьху, тьху, тьху! Пекло їх усіх пожере! Кипітимуть у смолі, ще й у великому казані.
Вона аж розчервонілася, тітка Людя, лагідні очка стали колючі й палючі, аж іскри сипались, губки гнівно кривилися, і вся вона аж тремтіла з обурення та ненависті.
— Не судіть, тьотю, бо судимі будете! — м’яко, з усмішкою сказав Станіслав.
— Та як не судити, коли навколо таке робиться! Милосердя до кволого та хворого нема, одна одну загризти ладна, одна одній заздростить; знаєш, — вона притишила голос, — у нас часом до бійок доходить. Побачив би, що тоді тут робиться, коли одна одну тусає й лупить. А я така бульна, Стасику, — її очка знову погасли, і в них забриніли сльози, — така бульна, і ніхто мені доброго і співчутливого слова не скаже, ніхто мене, нещасну, й цукерочкою не вгостить — закриються ото по кімнатах і тихцем там кожна чвакає. А я теж жива душа! Вийти з дому, щоб себе чимось побалувати, не можу. Отак я, бідолашненька, й живу. Кожен сантиметрик тільця мого плаче, і болить, і стогне, а вони з мене ще й сміються. Я не придурююся, Стасику, я справді дуже бульна!
І вона раптом заплакала, по-дитячому втираючи очі обома ручками.
— Заспокойтесь, тьотю, — тепло сказав він.
— Ну все! Вибач! Просто в мене нікому розказати, що на душі накипілось. Отак виказати, викинути з себе, бо воно пече, — тітка всміхнулася крізь сльози, і очка її знову лагідно засвітились. — А вони проти мене тобі нічого не наговорили? — спитала раптом насторожено.
— Що проти вас можна наговорити, тьотю? — спитав Станіслав.
— Ну да, я для них як порожнє місце, — гірко сказала тітка Людя. — Є я чи нема, кого це обходить? Бачиш, у мене знову нога поламана! — Підняла хвору ногу, взуту в новенького капчика. — Наговорила тобі, наплакалася, чи ж воно тобі цікаве?