Привид мертвого дому. Роман-квінтет

— Вибач, що я такі речі кажу, — вістила Станіславові тітка Марія, — але та бляха цілком переїлася іржею.

Тітка Марія була їдка й пересадно люта лише тоді, коли йшлося про режим, який забрав у неї і знищив, як вона казала і як було насправді, «все моє дороге», отож інформація її щодо тітки Броні не могла бути об’єктивна.

— Нєт, ти только подумай, — сказала тітка Броня. — Настасія — жена врага народа, Марія — ето же злєйший враг совєцкой власті, от Ольгі і Єлєни я нікада не слишала хорошего слова о партіі і правітєльствє, Людміла — заражена релігієй, етім опіумом народа, а Вєрка… ну Вєрка єдінствєнная боліє-мєнєє. І знаєш, що я тобі скажу: те, що ви говорили з Настасією на кухні, мені не секрет. Вони палили з Марією антісовецкіє прокламації і пропагандівниє матеріали, і, прєдстав, я сєбє мєста не находжу, що я тоді промовчала, а не заявіла, куда слєдуєт. Меня ето убіваєт, просто убіваєт, і я хочу порадитися з тобою, как с чілавєком, которому совєцкая власть так много дала, і ти должєн бить єй благодарний. Ти же члєн партії?

— Ні, тьотю, — сказав Станіслав. — Я музикант, і мені ніякі партії не потрібні.

— Мені не сподобалося те, що сказав, — похмуро зауважила тітка Броня. — Я счітаю, шо Марія і єйо мужєньок заслужено понеслі наказаніє. І вопще єйо нельзя било освобождать, как злєйшего врага. Почув би ти, шо она говорит о совєцкой власті! Ето же ужас! Моя совєсть нє позволяет молчать…

— Отже, маєте намір, — сказав не зовсім добрим голосом Станіслав, — написати на неї доноса.

— Не доноса, а ісполніть свой гражданскій долг. І не тільки на неї, я їх всєх би засаділа, кромє Вєркі. Знаєш, вона зустрілася з таким хорошим чоловіком, а оні, зарази, ету чудєсную связь разбілі, он, відітє, в органах служил. Об етом я і хотєла с тобой посовєтоваться.

— Можна при вас закурити, тьотю? — спитав Станіслав, він був заскочений і почав хвилюватися.

— Нєт! — різко сказала тітка Броня. — Не терплю диму!

Станіслав узяв до рота незапалену люльку і почав її смоктати. Зірвався на ноги й ходив кімнатою. Тітка Броня спокійно стежила за ним кролячими очками, в яких вряди-годи спалахували червоні відливи.

— Давайте, тьотю, не будемо гарячкувати, — сказав він. — Кожна людина має право на свої погляди, і я вас ні в чому переконувати не буду. Але подумаймо, що було б, коли той донос написали б…

— Не донос, а я хочу ісполніть гражданскій долг, — рівно сказала тітка.

— Хай буде так. Марію ви можете засадити ще раз, бо вони не милують тих, що побували в їхніх руках. Що б вийшло? З цього дому мали б піти, бо всі від вас відреклися б. Жили б десь на квартирі, платили великі гроші, самі б себе одягали та обходили, і вам би цього ніколи ніхто з нас не вибачив би. Ні я, ні тітки. Підходить це вам?