Привид мертвого дому. Роман-квінтет

— Що ж нового довідався від тітки Люді? — спитала саркастично.

— Хоч би те, що тітка Олена відбила в неї свого Костю. І що вона з тим Костею вчилася в одному класі.

— А ти цього не знав? Це всім відомо. Через це вона на Лєнку цілий вік шипить. А що довідався від Лєнки? — знову іронічно спитала.

— Що Костя був поет і ви з нею спалили його вірші, коли вдруге заарештували тітку Марію.

— Знаєш, це правда, — тихо сказала тітка Настя. — Чи був він поет, не знаю, але Лєнка принесла мені якісь його рукописи, і ми їх спалили. І добре зробили, бо ще й нас потягали б за те, що чортзна-що переховуємо. Я взагалі переконана, що всі біди від паперу і книг. Отож чим більше їх згорить, тим ліпше для світу.

— Ви як інквізитор, тьотю!

— Не знаю, що таке інквізитор, але коли б не книги і не папери, то наша родина не була б у такому розгромі. Ми ж тут усі каліки, не тільки Людка, не помітив?

— І ні листочка з тих паперів не залишилося? — спитав Станіслав.

— Коли вже мені доручили щось спалити, від того не залишиться ані листочка, — гордо сказала тітка Настя. — Думаєш, могло там бути шось путяще? Та й навіть коли путяще, все одно спалити було треба, раз воно нам загрожувало. Людина цінніша паперів та книг. Глянь на нашу Вірку, що з нею ті романи зробили!

— На жаль, книги й папери — це теж людина, — сказав Станіслав. — Може, навіть безсмертна її частка…

— Маю тут свою думку. Але ша! — вона стишила голос. — Тобі вже треба йти, Бронька возревнує — її черга йти до тебе. І по-моєму, вона підслуховує.

Завмерли й почули ледь позначні кроки, що віддалялися.

— Не бери собі дурного, Стасику, в голову. По-моєму, той Костя був шалапут. Із таких, у кого мозок звихнений. Отож нема чого жаліти тих паперів.

— А що в них було, не примітили?

— Не мала б чого робити! — сказала категорично тітка Настуня. — Пам’ятаю тільки, що дрова були сирі, і я тими паперами зуміла розтопити піч… Йди вже, а то Бронька мені голову зірве. Подумає, що ти мені двічі давав дарунки. Може, зроблю тобі бутерброда? Щоб Бронька бачила: прийшов за бутербродом, а не вдруге дарунки приніс.

— Давайте! — засміявся Станіслав.

Тітка хутко відрізала скибку хліба, намастила маслом і поклала шматочка привезеної ним ковбаси.

Вийшов із кухні, покусуючи бутерброда, і відчув, що збоку на нього хтось ллє потоки погляду. Озирнувся й побачив у дверях кімнати виструнчену постать тітки Броні з мертвим обличчям-маскою, її фіолетове волося фосфоризувало, а очі палали, як розпечені бляшки.

— Ходімте, тьотю Броню, — сказав, відкусуючи бутерброда. — Я, бачите, трохи зголоднів.

На вустах у тітки Броні з’явилася подоба всмішки, вона схитнулася і рушила за ним…

Вікно у Станіславовій кімнаті було розчинене, знову падав дощ, але значно рідший, і повітря виповнилося запахом жасмину та вологої зелені.

— Чудово тут у вас, — сказав Станіслав і запросив тітку сідати.

— Це тому, що приїхав на два дні, — сказала жорстко тітка, — а коли б побув тут довше, тікав би, як із пекла. Коли б була змога кудись відійти, й хвилини тут не протрималася б.