Привид мертвого дому. Роман-квінтет

Але від зустрічі з тіткою Бронею він утомився. Взагалі останнім часом швидше втомлювався, а коли йшлося про ідеології, політику, режими з усіма їхніми аксесуарами — це його вбивало. Не читав газет і не дивився по телевізору новин, бо при цьому обіймала його тиха нудьга, й хоч сколочений і збожеволілий від політики та ідеологій світ і котив на нього брудні свої, скаламучені хвилі, намагався в них не потрапляти, уникаючи по змозі. Не завжди це вдавалося, тоді ставав витолочений і порожній, як оце зараз.

Перепочинок мав короткий: доки тітка Броня спуститься зі сходів і це почує зі своєї кімнати тітка Віра, а може, тітка Броня їй постукає, сповіщаючи, що настала її черга; Віра затримається на кілька хвилин, щоб зирнути в дзеркало і перевірити, чи все в неї до ладу, а тоді рушить під сходи й собі — на це піде не більше семи хвилин. Тому він дозволив собі лягти на ліжко, міцно приплющившись, і побути в стані повного спокою, близького до прострації, ні про що не думаючи, не згадуючи і не відчуваючи. Але коли це вчинив, до нього прийшла якась темна музика — це був Вагнер з його урочистим апотеозом тьми, яку він тлумачив як силу і світло і яка від того тьмою не переставала бути, адже всяка закута в риштунки, безлика й неспинна сила суперечна милосердю та любові, бо милосердя та любов — категорія кволості, не сили. Через це музика пливла на нього, ніби простягалася одягнута в сталеву рукавицю рука, що зчавлювала і розтирала стебло квітки з ясним пелюстям і з метеликом, який на неї в цей час усівся; і метелик, і квітка розтерлися в порох, бо краса і сила — це речі більше взаємозаперечні, ніж з’єднані, перше нищить друге, незважаючи на свою тлінність і короткочасність у бутті, а друге нищить перше, бо сила тільки в нищенні може достатньо й належно проявитися. І в його уяві знову виріс отой горилоподібний із нічного поїзда, голий і білий тілом, який привалився на вагонній полиці до тендітної жіночки, грубо мацав її величезними лаписьками і бурмотів: «Тіхо мнє будь!» І жіноча плоть під тими залізними лаписьками безсило здригалася й нівечилась. І він, Станіслав, жрець краси й музики, і той чоловік, що сидів через перехід на бічному сидінні і мовчки за всім спостерігав, не знайшли в себе мужності припинити ту брутальність, а все тому, що вони не були зі світу сили, а зі світу короткотривалої краси. Тут же, в цьому розбурханому царстві жінок, які вже ніколи не принесуть у світ плоду, він мусив ставати лишень улагіднювачем, мирителем, а коли випала потреба рішуче виявити свою волю (при розмові з тіткою Бронею), виявилося, що носієм кволості була не вона, а він, — ось чому так утомився й вичерпався. Але знав і іншу рацію: приїжджає сюди не так з обов’язку чи з сентименту, щоб у черговий раз повернути в душу цей сад і дім, родинне гніздо, дитинство і фатальне своє кохання, як вийти із життя умовного, символічного, придуманого у життя елементарне, а значить, справжнє — пройти його пробу й очиститись, як воді через систему фільтрів, бо життя у світі мистецькому, ілюзорному, зокрема звуків, хоч які б гармонійні, досконалі та вишукані вони були, — це тільки імітація, отож воно з часом починає міліти, мізерніти і ставати привидним, укладаючись у свої стандарти та шаблони. Тоді людина мистецтва й починає відчувати незглибиму порожнечу — початок вичерпання. Пішов у мистецтво за повелінням Богині, улягав їй і слухався, ніколи її не зраджуючи, його дух при цьому ніколи не пригасав — вона була щедра для нього й милостива, могла дати безсмертя його мистецтву, але не йому, не його плоті — отій тлінній оболонці; а та плоть і оболонка також були живі й потребували свого і своєї участі. Коли ж ці два начала зударялись у його єстві і знесилювалися, тоді й наставала потреба очищення через життя справжнє. Через кохання, в яке часом безрозсудно кидався, через повернення у рідний дім, в якому пробував, ніби в чистилищі, і догодити якому, вважав, — це знайти в ньому собі місце. Але знав інше: він все-таки тільки гість удома, гість у цьому саду, домі, в коханні, в житті, у світі, зв’язаний із ним, а більше йому чужий; він, кажучи образно, не творець квітки, а сам творений у квітку, й існування його — в інтервалі з’явленого і провислого звуку чи системи звуків, які вмирають швидше, ніж в’яне квітка…