Привид мертвого дому. Роман-квінтет

— Заспокойтесь, тьотю, — сказав Станіслав, гладячи їй голову. — Всі ми не янголи, але в нас, тьоть, ще не зникла одне до одного любов. І зруйнувати її ми не маємо права. Чуєте, тьотю?

— Да, — глухо сказала крізь схлипи тітка Броня. — Я ж тільки прийшла порадитися з тобою.

— От ми й порадилися, тьотю, — м’яко сказав Станіслав і відійшов од неї'. — Заспокойтеся, впорядкуйте себе і вважайте, що між нами ніякої неприємної розмови не було.

— Відвернись! — наказала тітка. — Я должна накрасіца!

Підійшов до вікна. Дощ уже перестав, і на мокрій зелені знову грало сонце, земля в саду парувала ніби й більше — застеляла землю димом. Помітив, що й досі тримає люльку в роті; вийняв кисета, набив її і знову вклав до рота.

— Кури, — сказала за спиною тітка. — Я вже зараз піду.

Запалив сірника і з задоволенням напився диму. Тоді випустив голубу хмарку в розчинене вікно, барва того диму була така ж, як і в того, що стелився по землі в саду.

— До речі, Настя теж покурює, — сказала за спиною тітка Броня. — А твоя улюблена Марія, якій так віриш, скоро стане алкоголічкою, або ж алкоголічкою закінчить.

— Я знаю! — мовив він, випускаючи нову хвилю диму. Здається, все в домі знову ставало на свої місця; тітка Броня отямилася, дур у неї з голови виплив, як оцей дим з його рота.

— Олька з Лєнкою всі свої гроші тратять на солодке. Помітив, обидві вже такі, як бочки? За собою не дивляться, тільки ото жеруть і жеруть. Жінка не повинна переставати за собою стежити… Твій тютюн непогано пахне.

— Капіталістичний, — сказав Станіслав.

— Да в ніх там господствующому сословію всьо єсть. А бєднота з голода дохнєт…

— Небагато бачив там умерлих з голоду.

— Прачут, — сказала впевнено тітка Броня. — А знаєш, до чого це я додумалася?

Він випустив хмарку диму і всміхнувся.

— Наша Людка — симулянтка. Нічого вона собі не ламає, і ніяких хвороб у неї нема, а — ліками себе глушить для удовольствія. Ти їй ніяких лікарств не привозь, бо вона вже наркоманка від цих лікарств.

— Знаю, — мовив він, п’ючи дим.

— Знаєш, а всіх нас развращаїш? Зачем? Настє сигарети возіш, Маньке — бутилку дал, Людкє — лікарства. Зачем?

— Щоб кожна була така, як є, — сказав він. — Вам, тьотю, привіз косметику, — він знову з насолодою випустив дим.

— Вони сміються з мене, бо я дивлюся за собою. Жєнщина должна ухаживать за собой! Ілі нєт?

— Звичайно! — сказав Станіслав, — Через це вам косметику й привіз.

— Так почєму нас развращаєш?

— Догодити хочу, — сказав просто.

— Думаєш, жінкам можна догодити? — за спиною почувся якийсь іржавий сміх. — Ти не знаєш жєнщин!

— Знаю! — сказав, випускаючи дим.

— Тому й живеш бобилем? Можеш оборачиваця.