Привид мертвого дому. Роман-квінтет

Тітка Ольга мала рацію, коли говорила, що в кімнатах сестер — бедлам та нелад; принаймні в тітки Люді було саме так: накидані речі, постіль недбало застелена, стіни потемнілі, вікна запилені й глухо зачинені; в кімнаті важкий дух непровітрюваного приміщення, запах валер’янки і загалом старої хворої людини. Тітка Людя сиділа на ослінці, тримаючись за палицю, ніби готувалася щомиті підхопитись, а коли він зайшов, запосміхалася маленьким зморщеним личком, її круглі сині очка засвітилися.

— Думала, що про мене забув, — пропищала вона, як пташка.

— Тільки-но пішла від мене тітка Олена, — сказав Станіслав, роздивляючись, де сісти.

— Прибери оте шмаття й кинь на ліжко, — сказала тітка.

Він звільнив стільця й сів навпроти. Тітка роздивлялася його зі щирим задоволенням.

— Який ти у нас гарний, як пани колись були, — пискнула. — Натовкли вже тобі сестри сім мішків гречаної вовни?

— І всі неповні, — засміявся Станіслав.

— А ти їх менше слухай. Знаєш, що Лєнка в нас брехуха?

— Як це брехуха? — зчудувався він.

— Ну да! Зараз вона придумала, що її Костя був великий поет, і що вона його вірші спалила зі страху, і кається, хі-хі!

Хихотіла якось дивно, тонюсінько-тонюсінько, при цьому мотала дрібненькою головою.

— То це неправда? — спитав, усе ще вражений.

— Значить, уже наторохкотіла. Неудобно таке казать, Стасику, але розповім, бо люблю святеньку правду. Та й Костя спершу до мене клинці підбивав, а Лєнка його відбила. Був він дуже поганий учень у школі, а я з ним разом училася, в одному класі, а в диктанті робив по двадцять помилок. У любовній записці до мене, — тітка сказала гордо оте «любовна записка», — зробив п’ятнадцять помилок, а щоб написати ту записку, прів цілий тиждень. З укрмови в нього ніколи не було більше трійки, а з росмови — три натягнуте, і я йому всіда виправляла помилки. І він мені сам признавався: стулити йому три слові докупи — каторга каторжна, хі-хі-хі! І коли він учивсь у школі, то чужі вірші йому в голову не лізли, то як би полізли свої? Він мені казав, що того, котрий перший придумав вірші, повісив би на гілляці, ще й на грубій та дубовій, бо ті вірші стільки намучили дітей. І він не міг розрізнить ніколи, де ямб, а де хорей, не кажучи вже про ам-фі-бра-хій! — вона значуще подивилася на Станіслава. — Але ти на неї не дивуй, бо Лєнка в нас — артістка і брехуха, а це, по-моєму, все одно, що артістка, а що брехуха.