Привид мертвого дому. Роман-квінтет

Тітка проказала це гордо, і Станіслав раптом гостро зацікавився, раніше тітка Олена не заводила про такі речі мови. Більше, про того її Костю він нічогісінько не відав. Ну, був чоловік, одружився з його тіткою, прожили вони кілька років, потім його забрали до війська і вбили. От і все! А виявляється, то була цікава душа!

— Заінтригували мене, тьотю, — сказав Станіслав. — І він мав стосунок до мистецтва?

— Він був поет, — гордо сказала тітка. — Але режимові служити не бажав. Режим розбійників, казав. Ніколи віршів не друкував і нікому не показував. «Я поет, — казав, — із башти слонової кості».

— І вони збереглися, ті вірші? — ще більш зачудовано запитав Станіслав.

— Того й кажу, щоб не женився, — в тітчиних очах постали сльози. — Жінки таких речей не розуміють. А коли кажуть: розуміють — не вір. Їм тільки шмаття і грашки в голові. Щоб повикаблучуватися перед чоловіком. Ми з Настею їх спалили.

— Спалили? — неймовірно спитав Станіслав. — Але ж навіщо?

— Ну да, — спокійно озвалася тітка. — Час такий був. Пам’ятаєш, Марія після війни повернулася. Із заслання. А тоді її знову хапнули. Ну, ми й злякалися і спалили. Все життя про це жалію, але що з воза впало, те пропало.

Знову завмерла, як ідол, і підтисла бантиком губи.

— Дивовижні речі! — видихнув Станіслав. — Бідний Костя! До речі, яке в нього було прізвище?

— Прізвище мало б значення, коли б ми ті вірші зберегли, — рівно й спокійно, не торохкочучи, сказала тітка Олена. — Може, й справді там було щось таке. Велике, чи що — жінки таких речей не тямлять, або вдають, що тямлять. Казав мені: хоче не просто бути віршописом, а великим поетом, як Байрон чи Петрарка. Що мине час, казав, і люди отямляться з того дикого одуру. Тоді й настане його пора, казав. Ось чому кажу, щоб ти не женився. І признаю, Олька має рацію: не треба нас балувати, бо злі ми і заздрісні люденята.

— Але чому вирішили розповісти мені про це тепер?

— Вже люди від одуру прокидаються, — сказала тітка. — А я не вірила Кості, що колись станеться так. Думала: така сила, така потуга, німців розтрощили, що їх спинить? Батогом обуха не переб’єш, думала. А ще мені пекло, що ми нечесні перед тобою. Бо не все про нас знаєш. Недобрі ми, Стасику, не уявляєш, які недобрі!.. Вибач, що наговорила таке.

Встала, забрала з ліжка пакунка і безшумно попливла до дверей. Озирнулась, і її обличчя освітилося сумною і гарною всмішкою.

— Вразила тебе?

— Вразили, тьотю, — чесно признався він.

— Шкода, але мусила тобі це розказати.

— Дякую, тьотю!

— За що?

— За те, що ви є. Такі, не інакші…

— Ти ідеаліст, — смикнула вона плечем. — І життя, на щастя, мало тебе вчило… До речі, до тітки Люді зайди сам. Вона, бідолашка, знову зламала ногу, і під сходи їй важко дертися.

— А як дісталася на вокзал?

— Замовляли заради неї таксі, — смикнула плечем тітка Олена. Оте смикання плечем теж була особлива риса, її сестра-близнючка так не робила. Помилявся Станіслав і щодо її простацтва.