Літа зрілості короля Генріха IV
- Автор: Манн Генрих
- Серия: Вершини світового письменства #54
- Год: 1985
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Юрій Лісняк
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Літа зрілості короля Генріха IV». Краткое содержание книги:
Розігнавши усіх ворогів «отієї в зеленому», добряга кузен узяв її за кінчики пальців, немовби справжню даму. Хтозна, які ще дурощі були в нього на думці. Та вулична дівчина була, на жаль, нетвереза. Злочинні жартуни привели її сюди, не зваживши на це. Тож вона зп'яну, та ще під стількома поглядами, так розлютилася, аж втратила тяму й садонула добрягу Суассона головою в живіт, хоча він зіграв роль її оборонця. Голяр, намагаючись стягти з неї перуку, зрушив її, і тепер та перука, не витримавши рвучких рухів, злетіла в дівулі з голови. Всі побачили, що вона голомоза, зовсім лиса. Вона сама помітила це, аж як почула вибух реготу серед придворних та простолюду. Вона спочатку скам'яніла, тоді кинулась шукати, на кому помститись за цю наругу, а врешті, побачивши, що лишилась на бойовищі сама, з лютим криком вибігла геть.
Гидке то було видовище, і всі глибоко засоромились — байдуже, чи придворні, чи люди з вулиці. Порятувати всіх ображених міг тільки король, і він це зробив. Разом з пані д'Естре, своєю любою владаркою, він вийшов із одного з довколишніх покоїв; обоє тримались за руки, і обличчя їхні були відкриті. Король заговорив голосно, щоб чули всі:
— Це все був жарт, я сам його придумав від початку до кінця. Я дякую цій милій дамі, що вдавала п'яну принижену дівулю: насправді вона тверезісінька, у неї розкішні коси, і я дарую їй гарний самоцвіт.
Простолюд дуже зрадів, почувши ті слова, а придворні зітхнули з полегкістю. Пан де Роклор, нарешті зрозумівши все, підійшов до короля й хотів уже впасти навколішки. Його величність не дозволив цього, а похвалив Роклора за чудово придуману і майстерно розіграну комічну сценку.
— А тепер ідіть, друже мій, і зачиніть за собою дворі. Маркіза втомилась від сміху, їй треба трохи спочити.
Трохи перегодя хтось наважився відчинити кімнату. Короля та пані д'Естре там уже не було, і ніхто не знав, як вони вийшли.
Анрі провів Габрієль до її дому, що був поряд із Лувром.
— Величносте! Зостаньтесь зі мною. Я така самотня…
Анрі:
— Люба владарко, скоро ми з'єднаємось назовсім.
Габрієль:
— Ви не думаєте того, що кажете. Ви думаєте, що мене ненавидять. Бо ви це бачили.
Анрі:
— А мене? Ми водночас і уславлені, й беззахисні. І що більш уславлені, то більш беззахисні.
Габрієль:
— Хіба в нас нема друзів?
Анрі:
— Наші друзі ще погіршують справу, як мій кузен Суассон комічну сценку.
Габрієль:
— Мій високий владарю, комічною сценкою цей день не скінчиться.
Вона уткнула обличчя в м'яку подушку, щоб самій не чути, що каже. І так дочекалась, поки він пішов.
У своєму пустельному Луврі він ліг у ліжко. Була одинадцята година, він рано покинув бал. Він ще тільки засинав, як увійшов пан д'Арманьяк.
— Величносте! Ам'єн.
На цьому слові д'Армаиьяк затнувся й не зміг вимовити другого. Анрі вмить схопився на ноги. На фортецю Ам'єн напали несподівано, взяли її, захопили сорок гармат, і ніщо, жодна річка, жодне військо не перепиняє ворогові шляху на Париж. Він може прийти.
— Тепер він пропав, — сказав Анрі, стоячи в нічній сорочці. Перший камердинер, тремтячи, спитав, хто.
— Кардинал Австрійський.
Швець Цамет
Роні розбудили в арсеналі й викликали до короля. Король без упину ходив по своїй маленькій кімнатці позаду зали з птахами. Запалені свічки не ввели в оману пташок, і ті мовчали, зіщулившись на сідалах. Король безмовно ходив, похнюпивши голову, човгав капцями й волочив шлафрок по підлозі. Кілька придворних стояли виструнчені під стінами. Ні слова, ні звуку. Пан де Роні, ввійшовши, вмить здогадався: якесь лихо.
— Гей! Друже! Лихо, — справді гукнув король назустріч йому.
Як дізнався щирий слуга, йшлося про Ам'єн, і взяте було місто й фортеця; він аж сторопів.
— Хто? Як це сталось?
— Іспанці. Серед білого дня, — відказав король. — А все черви те, що міста не хочуть приймати мої залоги. Тепер мені доведеться знов рушати на війну — негайно, як тільки розвидниться. Проти іспанців, — наголосив він, щоб ніхто не здогадався, що він насправді передбачає й чого боїться: він муситиме боротися зі Священною Римською імперією.
Такий розум, як й нього, мислить правильно, але надто швидко. «Тепер німецькі князі, чиїм одновірцем я раніше був, не підтримають мене, — думає він, і цілком слушно. — Цього разу для мене йдеться про все». Так, справді; а втім, для нього завжди йшлося про все. Кардинал Австрійський — полководець Священної Римської імперії, і, звичайно, за ним проти тебе посунуть ще багато їх. Але сама імперія зрушиться з місця тільки тоді, коли мине ще двадцять років. Тебе вже не буде тут, Анрі. Твоїм внеском у світовий лад буде те, що ти виграєш ці двадцять років. Після тебе — велика війна і всі її нескінченні злигодні. До свого королівства ти її не допустиш, хоч живим уже не будеш при тому. Але й тінь твоя не допустить її, бо ти мислив правильно, хоч і занадто швидко. Величносте! Дуже рідко людина мислить майбутнім, а діє в сучасності.