Марина — цариця московська

Його молодість минула за Івана Грозного. У 1580 році він був навіть дружкою — весільним боярином — на останньому женінні велелюбного царя з Марфою Нагою, а в двох наступних роках стояв воєводою з полками на річці Оці, охороняючи кордон на випадок, якщо хан Тохтамиш піде на Москву. Але хан тоді так і не зважився йти на Москву, і невідомо, чи виграв від цього (зберігши своє життя) воєвода Шуйський, чи програв — не змігши заявити про себе в ратному ділі.

Після смерті Івана Грозного Шуйський виступив проти претендента на царський трон Бориса Годунова — ще раніше він виступав і проти Федора Івановича, останнього Рюриковича на руському престолі. А після його смерті, у зв’язку з тим, що династія Рюриковичів була перервана, оголосив про свої права на руський трон, вважаючи, що він за знатністю більш достойний його, ніж Борис Годунов, але... Не виграв. Хоч нічого особливого й не програв. А втім, Годунов, ставши царем, велів схопити і відправити у заслання Івана Петровича та Андрія Івановича Шуйських, велівши їх у засланні прикінчити без пролиття крові. Шуйських охоче задушили... Але Василій Іванович, тоді головний Шуйський, дивом уцілів і вивернувся майже із зашморгу. Чи завдяки своїй винахідливості та спритності (був як в’юн, якого, слизького і вертлявого, не просто було схопити рукою). На той час, як Борис Годунов утвердився на троні, Василій Шуйський став беззаперечним главою роду Шуйських і, як писатимуть історики, на довгі роки покорився цареві, якось приборкавши своє непомірне честолюбство та бажання вивершитися над усіма. І над царем у тім числі.

А коли він, на чолі слідчої комісії побувавши в Угличі, підтвердив смерть малолітнього царевича Дмитрія та непричетність до неї царя, Годунов ніби на якийсь там час аж подобрів до нього.

Але швидко знову запідозрив у ньому головного свого суперника і претендента на трон. І оточив Шуйського цілим гуртом шпигунів та вивідників і донощиків, які слідкували за кожним кроком нелюбого цареві князя... І все ж, не маючи явних доказів, щоб звинуватити його у зраді, Борис як міг — а міг він багато, цар-бо! — дозоляв і пакостив — не по-царському, звісно, Шуйському своєю підозрою. Навіть в особисте життя князя втручався, віднявши у нього сімейне щастя. Не дозволяв йому навіть женитися (було, було й таке). Кілька разів відсторонював його від двору, заборонивши опальному князеві навіть у Кремлі з’являтися, а потім знову приближував. Грався з ним, як кіт з мишею. Багатьох людей тоді карав без суду й слідства, тільки за підозрою, що вони з симпатією ставилися до Шуйських. Трудно було за таких умов уціліти, навіть обережному та винахідливому, але Василій Іванович — от вже в’юн! — зумів вивернутися і вціліти, кожен раз завчасно вивертаючись од небезпеки та виявляючи при цьому завидну витримку й обережність — чого-чого, а цих якостей у нього було із запасом.