Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу (збірка)

Як позбутися бородавок. Застосування: вимити руки в місячному сяйві, зібраному в срібну чашу.

Ані титульної сторінки, ані заголовка, ані змісту в книзі не було, і перша ж сторінка починалася одразу із заклять, спершу доволі незначних чи пустотливих, як, наприклад: «Як позбутися бородавок» (ретельно вимити руки в місячному сяйві, зібраному в срібну чашу), «Як втамувати зубний біль» або «Як принадити бджолиний рій»… Людину, що страждає на зубний біль, було зображено так правдоподібно, що, здавалося, подивись на малюнок трохи довше, ніж треба, і сам схопишся за щоку. А золоті бджоли, яких ви мали принадити за допомогою закляття, здавалося, ладні були злетіти зі сторінки та кинутися просто до вас в обійми. Люсі ледь-ледь спромоглася відірватися від першої сторінки, але й наступна виявилася не менш цікавою. «Однак треба поспішати!» — твердо сказала вона собі й швиденько перегорнула наступні тридцять сторінок, де, поміж іншим, йшлося про те, як шукати приховані скарби; як пригадати те, що забув, та як забути те, що згадувати не бажаєш; як зрозуміти, чи тобі кажуть правду, чи, навпаки, у живі очі брешуть; як викликати (або зупинити) вітер, туман, дощ чи сніг; як змусити людину заснути чародійним сном; а також як причепити людині ослячу голову (нагадаю, що саме таке нещастя трапилося з бідолашним Боттомом).[3]

Цікаво, що чим довше вона придивлялася до малюнків, тим менш чудернацькими і більш правдивими здавалися вони їй. На одному розвороті виявилося стільки малюнків, що навіть літери губилися поміж них. Та перші слова закляття якось самі впали їй в очі: «Найпевніше закляття на те, як стати найвродливішою у світі поза можливостями будь-кого зі смертних». Мимоволі Люсі наблизила обличчя для малюнків, аби роздивитися як слід. На першому ж малюнку було зображено маленьку дівчинку, що навшпиньки стояла біля підставки для величезної книги. Одразу впадало в очі, що дівчинка вдягнена достоту, як Люсі. Наступний малюнок відтворював Люсі (тепер уже було зрозуміло, що то саме вона і є), яка застигла з дещо переляканим обличчям і роззявивши рота, ніби щось декламувала чи, може, співала. А от уже на третьому малюнку на неї, мабуть-таки, зійшла краса, недоступна нікому зі смертних. І — дивна річ! — якщо на перших малюнках дівчинка здавалася маленькою, то на цьому вона була такою справжньою, ніби у дзеркалі. Справжня і намальована Люсі подивилися одна одній просто в очі, і та, що була намальована, здалася справжній такою невимовною красунею, що й очей відвести не можна. І водночас чимось віддалено схожою із нею самою. А далі тіснилися, мало не наповзаючи один на один, інші малюнки. На одному з них Люсі побачила себе на лицарському турнірі десь начебто в Остраханстві, де всі королі світу змагалися за її прихильність. Потім вона побачила, як турніри переростають у справжні війни, де Нарнія і Древляндія, Заморія й Остраханство, Гальма і Скипідар безжалісно розорюють одна одну за наказом невідомих їй королів і принців, герцогів і лордів — і все це задля того, щоб здобути її прихильність. Цей малюнок змінився на інший, на якому Люсі, усе ще найвродливіша красуня поза можливостями будь-кого зі смертних, була вже вдома, в Англії. І трапилося це саме в той час, як Сьюзан (яку до того всі вважали найвродливішою в сім’ї) щойно повернулася з Америки. Так ось, намальована Сьюзан була на вигляд майже як справжня, ось тільки на обличчі її застиг якийсь неприємний вираз. Звісно, вона заздрила сестрі, але це вже не мало жодного значення, бо ніхто на неї не звертав аніякої уваги.

— А що як я візьму та прочитаю це закляття? — мовила собі Люсі. — Ну й що з того?! Усе одно прочитаю!

Оте «ну й що з того» в неї вихопилося мимоволі, бо десь у глибині душі вона відчувала, що робити того не слід.

Та коли вона подивилася туди, де починалися слова закляття (там, де не було малюнків), то замість слів вона побачила Аслана, точніше його обличчя. Він свердлив її поглядом. Лев сяяв сліпучими золотими променями й, здавалося, от-от зійде зі сторінки на підлогу. Відтоді минуло багато часу, але й багато років по тому Люсі не могла ручитися, чи він справді ворухнувся, чи то їй просто примарилося. Хай там як, лев суворо подивився на неї, вищирившись, вона злякалася і швиденько перегорнула сторінку. Невдовзі вона натрапила на ще одне цікаве закляття, що дозволяло достеменно з’ясувати, що про тебе насправді думають друзі. Оскільки їй не вдалося прочитати попереднє закляття про те, як стати найвродливішою з усіх смертних, тепер вона поспішила промовити чародійні слова, доки їй ніщо не завадило (які саме то були слова, я не наважуюсь навести у книзі, й ніщо не змусить мене змінити це рішення). Отже, промовивши закляття, вона трохи зачекала, доки щось трапиться. Нічого нового не трапилося, тому вона знов уп’ялася очима в малюнки. Те, що вона побачила, виявилося поза межами її уяви: у вагоні третього класу їхали дві школярки. Не впізнати їх було неможливо: одна була на ім’я Марджорі Престон, а друга — не хто інша, як Енн Фезерстоун, обидві, звісно, із класу Люсі. І раптом малюнок сіпнувся, як той потяг, коли вирушає в путь, і… ожив. Це було помітно хоча б із того, що повз вікна промайнули телеграфні стовпи. Потім, наче з радіоприймача, коли спіймаєш потрібну хвилю, долинули звуки.