Історія польсько-українських конфліктів т.3

Мене привели у Жерницю Нижню до штабу, який розміщувався в одного з господарів. Тут знову мене питали про брата, про криївки, про знайомих в УПА, про людей, які могли щось знати про УПА. Мовчала, тому мене штовхали прикладами. Нарешті зрозуміли, що у мене висока температура. Наказали господареві принести соломи і кинули мене на цю солому. І так я лежала.

Уранці військо пішло на чергові облави. Я залишилась під опікою солдата, який врятував мене від спечення. Наказав мені лягти на ліжко господаря і прикрив периною. У гарячці я щось кричала і коли якось у просвіті свідомості подивилась на свого сторожа, то побачила сльози на його очах. Відчула, що він співчуває мені, бачила тоді у ньому приятеля. Втішав, що буду жити, бо кістки не поламані, і потребую тільки лікування. Сказав, що знається на цьому, бо є лікарем. І ще мені сказав, що військо мене залишить, а я повинна дістатись до шпиталю, а на тих, хто мене катував, подати у суд. Це — 18-й полк із Поража.

Після повернення війська на квартиру один з військових почав кричати: «Що ця бандерівка робить у ліжку?» Але мій опікун відповів, щоб мене не чіпали, а віддали батькам, бо я у тяжкому стані. (…) Наступного дня військо пішло. Забрали господаря з кіньми. Мене поклали на сани і також забрали, зі мною їхав лікар. А в помешканні повибивали шибки і знищили все, що тільки можна було.

Військо привело багатьох наших арештованих людей до Леська. Біля Леська бачила, як військо знущалося з нашого стрільця, що був цілком оголений. Говорили, це — бандерівець. Приїхали до Леська, і мене завели до комісаріату УБ. Тут продовжували допитувати, а я продовжувала мовчати. Мене посадили у камеру, а наступного дня повезли до Поража і вкинули у мокрий підвал. Тут нас сиділо четверо: два чоловіки, я і дівчина, яка була обпечена більше від мене. Нас тримали дві доби, допитували, з'ясовуючи те саме. Після допитів чоловіків приносили під двері, відчиняли їх і вкидали всередину. Чоловіки дуже стогнали, скаржились на біль у ребрах, очевидно, мали поламані кості.

На третій день мене і дівчину завезли до прокурора у Саноку для продовження допитів. Після коротких запитувань про те саме прокурор силою викинув нас у коридор, бо ми не могли стояти на ногах, і назвав «смердючою сволотою». Потім нас посадили на причіп з джутовими мішками і повезли до Леська. Тут нас не прийняли, пояснюючи: «Хто їх побив, той нехай і лікує», і нас, навіть не знявши з причепа, знову повезли до Санока. По дорозі автомобіль з причепом застряг у кучугурах снігу. Нас залишили. Через якийсь час приїхало військо, відкопало нас і відвезло… до Леська, до військової палати хворих. Нас поклали на підлозі, на солом'яні матраци. Наступного дня приїхав контроль з Жешова у військових мундирах і білих кітелях. Спитали санітарів, хто ми. «Це бандерівки», — сказав один з них. «Неможливо, такі шмаркачки?» — здивувався хтось із комісії і нахилився, щоб побачити рани. Підняв сорочку, а з нею відірвалась обпалена шкіра. «Ви, діти, спокутуєте за весь народ!» — сказав. Наказав санітарам навести порядок, бо тут і воші лазили, й інші паразити. Після контролю нас поклали на ліжка, дали чисту постіль, пов'язки нам робили два рази на день. Нас виписали у кінці квітня, коли ми були майже здорові. Вдома я застала голі стіни — військо все пограбувало. Почалося виселення на захід.