Тисячолітній Миколай
- Автор: Загребельный Павел Архипович
- Год: 1994
- Язык: украинский
- Год: "Довіра"
- ISBN: 5-85154-079-6
- Жанр: Альтернативная история
Электронная книга - «Тисячолітній Миколай». Краткое содержание книги:
Роман охоплює величезний відтинок історії — з часів Володимира і до перебудови. Головний герой стає свідком і учасником подій часів Богдана Хмельницького, після Переяславської ради, переживає голод 33-го. Далі — війна, події в Західній Німеччині, повернення героя додому і його життя в мирний час.
Паралельний сюжет — про брата головного героя, який несподівано зробив карколомну кар’єру і став одним з керівників республіки. Почалося все з того, що в шкільному драмгуртку він виконував роль Леніна у п’єсі Корнійчука «Правда»…
— Наволоч цей Козурін! — сплюнув я. — Ох, яка ж наволоч! Треба було йому набити морду за це!
— Хіба тільки за це? Та тепер уже пізно. Нагоду втрачено. Вранці він візьметься за тебе. На всяк випадок тримай мене в резерві. Хоч скверненький, а все ж твій союзник. А найголовніше: свідок.
Козурін справді рвався до реваншу і навіть не доспав, порушивши свій начальницький режим.
Та всі наготовлені на мене громи й громики вдарили в пісок.
Вночі втік Коляда.
Слово «втік» не зовсім точне. Коляда спокійнісінько виїхав вантажним «мерседесом» удосвіта, вартового біля грибка обминути не пробував, а ще й зупинився біля нього, за кермом був цього разу власною персоною, але таке бувало часто, машина була завантажена так, що вгиналися ресори, та в цьому теж нічого не було дивного, бо старший лейтенант весь час щось возив і перевозив туди й сюди і робив це безконтрольно, бо Козурін заявив перед усіма: «Коляді я довіряю».
Втечі Коляди ніхто б і не викрив. Поїхав — приїде. Затримається на день чи й більше — не страшно. Козурін йому довіряє — порядок у танкових військах. Для комбінацій і махінацій потрібен час, то ж Коляді час надавався без обмежень. Головне зовсім не в тім, де їздить і як довго, а що привезе — і, звичайно ж, не для нас, а для захланного Козуріна. Але цього разу Коляда поїхав, щоб ніколи не вернутися, і сам про це сповістив Козуріна, чи то й далі виказуючи службистську запопадливість, чи то беручи реванш за всі ті приниження, яких зазнав од лейтенантика. Він залишив вартовому автоматникові заклеєного конверта з наказом передати Козуріну, щойно той прокинеться. В конверті була записка: «Більше не вернуся. Я обрав свободу. Можете не шукати. Коляда». Підлий раб розгинав спину перед своїм миршавим панком. Коли б Коляда просто взяв та втік, то й чорт з ним. Та виявилося, що разом з ним пропав і наш золотий запас: мішки з бразільською кавою, все те, що я перевіз сюди з Оссендорфа, шістдесят мішків по п’ятдесят кілограмів кожний, три тонни кави — капітал, за який можна виміняти половину поверженої Німеччини. Ясна річ, усі ці місяці Коляда нахабно менджував кавою, вимінюючи щось для Козуріна і для себе, а для нас — вино з Мозеля, всіляку живність: свиней, телят, овець, птицю, рибу, дичину, — так що навіть від майора Гарвея раз або двічі на тиждень приїздили до нас сержанти за свіжиною. Бо як же не власкавити союзничків!
Шукати Коляду? Простіше знайти голку в копиці сіна. Як і в кожного з нас, у нього сертифікат на гербовому англійському папері з королівськими коронами: такий-то старший лейтенант має право носити зброю (пістолет — номер…), всі представники союзницького командування повинні виказувати йому якнайбільше сприяння. З таким сертифікатом Коляда вже давно перескочив американський понтонний міст через Рейн і опинився коли не у Франції, то в Голландії або Бельгії. А міг взагалі нікуди не їхати, а сховався де-небудь тут у Бенсберзі або в Дайці під спідницею в тепленької фрау, для якої цей здобичливий товстом’ясий руський — мов дар небесний.
Отже, Коляда пропав, його вже не вернеш, махни рукою, плюнь і розітри. Це збагнув навіть Козурін з його курячим мізком, бо не став споряджати погоні за втікачем, але це зовсім не означало, що він змирився з подією і не кинеться негайно шукати винних. Вартового автоматника відправлено до підвалу. Хай посидить поряд з власовським полковником і подумає гаразд, як треба нести службу. Попова з Вірою поставлено в канцелярії на цугундер: як могли проспати і не чути, коли цей негідник, цей зрадник, цей падлюка виповзав, вивантажувався, вигрібався з підвалів, злочинно вивозив те, що належить усім, грабував нас, щоб паралізувати всю нашу роботу? Де були вони, чому не виявили пильності, як собі уявляють своє подальше існування тут, у цьому самотньому форпості комунізму серед ворожого імперіалістичного моря?
Тендітна Віра, гаразд відаючи, що означають звинувачення в утраті пильності, гірко плакала, а товстошкірий Попов нічого не розумів і доволі грубо заявив Козуріну, що він звик спати, коли треба спати, і навіть сам господь бог не примусить його в ці години виконувати ще якусь службу, хочби навіть цього домагалися всі дияволи.