Тисячолітній Миколай
- Автор: Загребельный Павел Архипович
- Год: 1994
- Язык: украинский
- Год: "Довіра"
- ISBN: 5-85154-079-6
- Жанр: Альтернативная история
Электронная книга - «Тисячолітній Миколай». Краткое содержание книги:
Роман охоплює величезний відтинок історії — з часів Володимира і до перебудови. Головний герой стає свідком і учасником подій часів Богдана Хмельницького, після Переяславської ради, переживає голод 33-го. Далі — війна, події в Західній Німеччині, повернення героя додому і його життя в мирний час.
Паралельний сюжет — про брата головного героя, який несподівано зробив карколомну кар’єру і став одним з керівників республіки. Почалося все з того, що в шкільному драмгуртку він виконував роль Леніна у п’єсі Корнійчука «Правда»…
— А закусити в тебе знайдеться? Бо моє робітничо-селянське походження вимагає неодмінно закусювати після випивки.
— Банка аргентінської телятини.
— Давай аргентінську телятину, хай їй грець!
Ми трохи посиділи мовчки, випивши по чарці. Михно ні про що не розпитував, мені не хотілося розповідати. Власне, майор уже й так знав про затримання полковника-власовця, всі про це знали, а деталі не грали особливої ролі. Хвалитися, який я пильний, оперативний, рішучий і вмілий? Тільки не перед майором Михном, який за віком годиться мені в батьки, а досвідом своїх страждань перевищує цілі полки таких щасливчиків війни, як я. Бо хоч і тяжкі поранення, але живий, і груди в орденах, і довір’я мало не самого Верховного.
Гаврило Панасович випив ще чарочку, примружено кивнув нагору, де спала чи не спала дівчина:
— Хлястики?
— Та які хлястики, Гавриле Панасовичу? — обурився я. — Найзаклятіші вороги! Зрадники! Власовці!
— і жінки хіба власовці?
— Аз ким вони всю війну? Поки цей бородатий каратель вішав і розстрілював, де були вони? Німецький пайок одержували? Офіцерські квартири отримували?
Михно не став сперечатися зі мною. Його думки текли спокійно, але вперто, — ні перепинити їх, ні спрямувати іншим руслом. Відчуття таке, ніби стоїш на березі великої ріки, і єдине, що можеш зробити, — це кинутися в її води і або ж пливти за течією, або втонути.
— Ловимо людей, — неголосно говорив Гаврило Панасович. — Знай ловимо людей собі на щастя, а їм на горе. Зветься: виконання обов’язку. А що за тим обов’язком, чи ми задумуємось? Чужого горя не помічаємо, воно промелькуе повз нас, як дим, а ми радуємося добре виконаному обов’язку.
— Дозвольте не погодитись, Гавриле Панасовичу, — не стерпів я, — ми нікого не ловимо, ми збираємо.
— Ти й сьогодні збирав?
— Сьогодні — ворог. Ворогів треба ловити для справедливого відомщення!
— Ворог, кажеш. Ну, гаразд. А ти маєш хоч найменше уявлення про те, що буде з усіма тими, кого ми «зібрали»? Сотні тисяч, яких відправили з травня по серпень, — це репатріанти. З таким тавром їм, може, доведеться жити й до смерті. Повернешся додому — сам побачиш, як їм живеться. і це ж ті, хто добровільно повернувся на батьківщину, тобто репатріювався. Почалася війна — евакуація. Тоді наповзла, мов чорна чума, окупація. Тепер от репатріація. А тепер подумай про тих, кого ловимо-збираємо ми. Від репатріації ухилилися. Добровільно повертатися додому не захотіли. Хто вони? Ти щойно відповів: «найзаклятіші вороги». А раз так, то куди їх? Відомо, куди: заховати якомога далі, ізолювати якнайсуворіше, щоб своїми ворожими міазмами не отруювали чистого дихання монолітного радянського народу. Хто був у фашистському полоні, сяде до табору за полон, стаття 58-1-6; дівчата, які хотіли одружитися з іноземцями, сядуть згідно з Указом «за іноземців»; підозрювані сядуть за підозри; ті, кого ти витягнув з польських таборів, — за спробу сховатися в польських таборах; ще інші сядуть просто за те, що пізно повернулися і примусили товариша Сталіна ждати.
— По-вашому, виходить, що я цього власовського полковника повинен відпустити на всі чотири вітри, жаліючи?
— Ти за півроку впіймав одного такого полковника, а решта? Кого ти ловив і кого впіймав? Згадай, коли можеш. Півроку вже, як закінчилася війна, а ти далі воюєш.
— Не сам же. Ви так само воюєте, Гавриле Панасовичу.
— Я покутую гріх. Вже казав тобі про це. Караюсь у душі, проклинаю себе щодня, щогодини, а тим часом якась страшна сила затягує мене глибше й глибше в злочини й гріхи непрощенні і одна для мене втіха — це знання того, що нічого мені не поможе, що я помандрую слідом за всіма, кого запроторив у неволю.
— Гавриле Панасовичу, це антирадянські розмови!
— Ми ж з тобою не на радянській території? От і розмови можуть бути всілякі. У тебе освіта яка? Сталінська? А я вчився ще до революції. Починав з церковно-приходської школи. Закон божий, пророки й апостоли, великомученики і отці церкви. Ви, молодші, вже не спізнали цієї науки, воно мовби й полегкість, та водночас і небажана полегшеність не тільки в знаннях, а й у поведінці, в світосприйманні і світогляді.
Що супроводжує людину від народження й до самої смерті? Примус, насильство, переслідування. Тисячу років ми те й знаємо, що примусово заганяємо людей у віру, в державне підданство, у владу законів, в панівні узвичаєння, структури, формування. Піди й приведи. Охочі піти й привести завжди знайдуться.
Не без вигоди для себе, звичайно, іноді через слабість душевну, найчастіше ж — через безмежну підлість натури.
— То що ж по-вашому — анархія? — спитав я.