Тисячолітній Миколай

Добралися ми туди надвечір, виявилося, що вілла стоїть осторонь від шосе на косогорі, так що під’їхати туди несподівано не було ніякої змоги. Я звелів зупинитися оддаля, так щоб ми були надійно сховані від цікавих очей, а самі мали можливість стежити за всім. Від шосе до вілли йшла вузька доріжка, обсаджена невисокими акуратно підстриженими декоративними кущами, сам будинок вікнами своїми й дверима дивився на просторе поле, засаджене якоюсь німецькою гидотою — брюквою чи турнепсом, звідки про це знати моїй чорноземній душі? — а тилом майже впритул змикався з густим лісом, де, мабуть, протікав струмок, про який казала фрау Вільтруд.

За всіма законами тактики, нам треба було вести свою атаку саме з боку того лісу, а не стовбичити отут на шосе, куди привела нас недотумкувата фрау Вільтруд. Та вже нічого не вдієш. Бо поки ми отак стояли, не знаючи, як діяти далі, від вілли вниз по доріжці прогримів «цюндап» з хирлявим мотоциклістом, у чорній шкірі за кермом, і фрау Вільтруд мало не вистрибнула з «цеппеліна», вдарила себе в груди, закричала розпачливо:

— Гюнтер! Це він, Гюнтер! Доженіть його, прошу вас! Не відпускайте його, благаю вас!

Не мали ми чого робити — ганятися за цим недолугим німецьким інженериком! Яке нам до нього діло? Дружина академіка Лисенка — це зовсім інша справа. Тут честь і гідність навіть для такого бойового офіцера, як капітан Сміян. Справді: після того, коли ти зумів переправити до себе на батьківщину надзвичайно цінного вченого-ракетника, тоді власовського полковника, а тепер додаси до них ще й дружину академіка Лисенка, — що може бути вище?

Я не вагався жодної миті. Махнув рукою, подаючи знак машині з автоматниками, зронив Попову:

— Туди!

Ми помчали до вілли, так необережно полишеної чоловіком фрау Вільтруд, налетіли на будинок з такою нагальністю, що перед нами не встигли замкнути дверей, ми з Поповим увірвалися в дім, тримаючи пістолети напоготові (проти кого, проти кого?), проскочили простору вітальню, ще якусь кімнату, спальню, щось ніби кабінет, кухню, один і другий закапелок — ніде нікого. В просторому передпокої круті сходи вели до мансарди. Я кивнув Попову, щоб пильнував тут, унизу, а сам подерся нагору. Сходи рипіли, мої чоботи тяжко гупали по них, захеканий, з шумом і шелестом з’явився я в темному просторі, ледь освітлюваному невеликим вікном у далекому скаті покрівлі і в першу мить нічого не міг побачити. Не мансарда, а звичайне горище, повне дощок і дерев’яних брусів, мабуть, заготовлених для обладнання тут кімнати, все поскладано з німецькою акуратністю, та мені від цього не легше, бо я надто незграбний і завеликий для цього лабіринту, для цієї тісної пітьми. Та все ж світло від того далекого віконця в кінці горища помогло мені запримітити якусь тінь, яка промайнула і зникла, але одразу з’явилася знов. і це вже була не тінь, а людська постать, жіноча постать, чорти його бери, і вже вона не промелькнула перед моїми досі ще напівзасліпленими очима, а летіла просто до того віконця, затуляючи його світло від мене, а коли казати точніше, то вислизаючи від мене справді, як безплотна тінь: легко, летючо, ніби аж грайливо.