Тисячолітній Миколай
- Автор: Загребельный Павел Архипович
- Год: 1994
- Язык: украинский
- Год: "Довіра"
- ISBN: 5-85154-079-6
- Жанр: Альтернативная история
Электронная книга - «Тисячолітній Миколай». Краткое содержание книги:
Роман охоплює величезний відтинок історії — з часів Володимира і до перебудови. Головний герой стає свідком і учасником подій часів Богдана Хмельницького, після Переяславської ради, переживає голод 33-го. Далі — війна, події в Західній Німеччині, повернення героя додому і його життя в мирний час.
Паралельний сюжет — про брата головного героя, який несподівано зробив карколомну кар’єру і став одним з керівників республіки. Почалося все з того, що в шкільному драмгуртку він виконував роль Леніна у п’єсі Корнійчука «Правда»…
— Тільки добровільність, право вибору для кожного і ніякого насильства. З цього повинен починатися соціалізм.
— А диктатура пролетаріату?
— От-от. Ми почали з диктатури пролетаріату, а тепер бачимо, що кінця їй не буде ніколи. Треба ж було починати з визволення людської душі. З справжньої свободи. А ми — з дикого насильства. Моє життя пов’язано з землею, а там насильство при Сталіні було найстрашніше. Ти сам із села — знаєш, хоч, може, й не усвідомив до кінця та й не можеш пам’ятати, як заганяли до колгоспів.
— Мій батько — організатор першого колгоспу в нашому селі.
— Теж переконаний був, що робить добре діло, так само, як оце ти тепер. Батько твій заганяв людей до колгоспу, ти заганяєш до сталінських таборів — і все з святою вірою, що творите справедливу справу, просвіщаєте темні уми. Насправді ж темрява — у ваших головах. Я на все життя запам’ятав слова апостола про добровільність віри: «Никтоже может прийти ко мне, аще не отец пославый мя привлечет его» (Іоанн, 6, 44), тобто бог до віри не примусово «влечет», а внутрішньою своєю благодаттю чоловіка призиває, просвіщаючи затемнений смисл людський і преклоняючи ліностную його волю без всякого насильства.
— А дисципліна? — поцікавився я. — Дисципліна повинна бути? Скажімо, в армії.
— В армії, та не у всьому ж суспільстві. Звести все життя тільки цо дисципліни — це і є фашизм, коли хочеш знати. Я можу про це судити з цілковитим правом після того, як пройшов пекло фашистських концтаборів. Не голод і холод, не фізичні знущання, не щохвилинна загроза смерті були страшні в концтаборах. Не тіло не витримувало, не марна плоть, бо вона була забута, вона вже ніби знищилася, вже ми переходили в інший стан існування, позасвітнього чи що, а тут лишалися тільки наші душі, які в корчах і здриганнях приглядалися до тупого діяння безжальної фашистської машини тотального примусу, з нелюдською тривогою ждали, чим закінчиться ця страшна війна, і рвалися щодня й щогодини від цього ждання і від цієї нелюдської тривоги. Мабуть, ніхто в світі не вірив так у нашу перемогу над фашизмом, як вірили люди за колючим дротом. і що ж? Настала Перемога, знищено найбільше зло на землі, а жорстокості в світі не меншає, так ніби існує якийсь таємничий закон збереження добра і зла в співвідношеннях, визначених навіки й без-поворотньо.
— По-моєму, ви перебільшуєте, — безжурно зауважив я. — Все залежить від настрою. Коли мене сюди посилали, я теж думав, що світ кінчається! Ще на Одері захопив я трофейний дизель, обладнаний — пальчики обсмокчеш! Мене саме призначили начштабу полку — і той дизель для штабу, як знахідка. Дійшов на ньому до самої Ельби, заздрили мені навіть генерали з штабу фронту. А тоді — виклик до командування: здати справи, здати дизель, передати на зберігання партквиток і всі документи, — і в розпорядження полковника Воронова в американській зоні окупації. Я мало не ревів од розпачу. Як же так: віддати комусь свій трофейний дизель! А тепер ніби й нічого. Вже й забуваю про дизель.
Гаврило Панасович зітхнув.
— Аби ж то життя все — як трофейний дизель. А воно ж яке довге, велике, тяжке. Згадаєш мене, Миколо, не раз і не двічі. Може, й цю нашу розмову згадаєш.
— і слова апостола?
— Не зашкодить.
— А як же щодо того полковника, який сидить у підвалі в Козуріна — до нього теж ці слова апостола? Може, він і не зрадник зовсім, може, взагалі в нас зрадників на фронті не було?
— Хочеш знати мою думку?
— Коли вона не така, як у мене, то чом би й не хотіти?
— Згадай сорок перший рік. Ти на фронті з перших днів, усе сам бачив, пережив. Я ще пробував евакуювати свою агростанцію, мене мобілізували згодом, але в ті перші місяці війни все змішалося: військові й цивільні, надія і страх, судьба і нещастя. Тільки за перші два тижні війна відкотилася від західного кордону і вдерлася в саме серце України, а Сталін у своєму виступі по радіо третього липня запевняв нас, що кращі сили ворога і кращі сили його авіації вже розгромлені.
А фашистські «мессери» ганялися по степах за кожним окремим червоноармійцем і танки Гудер’яна опинилися вже під Сумами. Коли це були «гірші» частини, то які ж тоді в чорта були ті «кращі», які вже розгромлено, і чому наші війська ніяк не можуть зупинитися, а тільки біжать, біжать, біжать?
Гриміли залізні накази утримувати до останнього бійця Київ, Одесу, Севастополь, Дніпро і Донбас, заритися в землю, ні кроку назад, і до останнього патрона, не зупинятися ні перед якими жертвами, ні перед якими… Жертви, жертви, жертви… До війни жертви, на війні так само. Мостили тілами всі путі, клали, як снопи, як хмиз у гатки, як колоддя в переправи.